Андрей Шмалько

КОЗАЧЧИНА

(опыт эпической поэмы)

ОТ СОСТАВИТЕЛЯ

Подарить Отчизне Гомера — не означает ли это
украсть славу самого Бога?
Оноре де Бальзак

1.

В 1819 году фольклорист Николай Цертелев в предисловии к первому сборнику украинских дум изложил свой замысел с невозможной в наш неромантический час откровенностью: найти украинскую "Илиаду"! Конечно, можно лишь посмеяться над молодым романтическим князем — в ХХ веке фольклорные сборники издаются со значительно более скромными целями. Но у Н. Цертелева была своя логика, которая при более тщательном рассмотрении кажется не такой уж и наивной. Каждый народ имеет право на свой национальный поэтический эпос. Практически у всех известных на земле народов такой эпос есть, но совсем не у каждого есть своя "Илиада", то есть эпическое произведение, которое концентрировало бы в себе поэтический "дух" и ментальность этноса. А посему князь Николай Цертелев в своем молодом запале поставил перед исследователями украинского народного творчества сложную, но теоретически достижимую цель: найти украинский героический эпос или — если продолжить его рассуждения — воссоздать таковой.

На первый взгляд решение этой задачи требовало двух составляющих: достаточного количества фольклорного материала и, конечно, Гомера, который бы мог превратить отдельные произведения (думы, песни, баллады) в эпическое полотно. Это задание, кажущееся в циничном ХХ столетии фантасмагорией, было вполне по силам романтикам XIX-го. Достаточно вспомнить, что параллельно с изучением украинского фольклора шел сбор памятников народного творчества иного народа Российской Империи — финского. Уже в 1835 году финский фольклорист-любитель (врач по профессии) Элиас Ленрот напечатал первую часть "Калевалы", составленной из 35 финских рун. Работа шла необыкновенно успешно — в 1849 году была напечатана вторая часть; "Калевала" стала настоящей финской "Илиадой", и многочисленные вначале скептики быстро умолкли. Между прочим, выяснилось, что дело вовсе не в гениальности Э. Ленрота — поэтом он был посредственным. Уже в ХХ веке была составлена третья часть "Калевалы", а в 1949 году О. Куусинен создал иной вариант композиции рун — и тоже вполне успешно. Казалось, "тайна" рождения национального поэтического эпоса раскрыта. Почти одновременно с Э. Ленротом его украинский коллега Пантелеймон Кулиш взялся, претворяя в жизнь идею Н. Цертелева, за украинскую "Илиаду". В 1843 году была напечатана первая часть поэмы "Украина"...

Но прежде чем подробнее остановиться на работе П. Кулиша, необходимо сразу же констатировать, что результат был совсем иным. "Калевала" Э. Ленрота стала национальным поэтическим эпосом и ныне известна всему миру. Поэма "Украина" осталась лишь памятником творчества Пантелеймона Кулиша. Более того, украинской "Илиады" нет и до сих пор.

В чем же тут дело?


2.

Замысел П. Кулиша, человека в те годы (как когда-то и Н. Цертелев) молодого, романтичного — и очень талантливого, был весьма прост. Поэт решил разместить несколько десятков известных ему песен и дум в хронологической последовательности, создавая тем самым поэтическую "панораму" украинской истории. То, чего ему не хватало, П. Кулиш решил попросту дописать. И, надо сказать, дописал. Что же в итоге? Из четырех задуманных частей "Украины" была напечатана лишь одна, но и она наглядно свидетельствует об уже сказанном: "Илиада" не сложилась.

Так в чем причина? Конечно же, сразу же заметно явно недостаточное количество "материала", то есть фольклорных текстов. Основная часть из ныне известных дум была записана позднее. Кроме того, в состав "источников" попали откровенные подделки из "Запорожской старины" И. Срезневского, никак не украшающие поэму. Более того, выяснилось, что исторические песни и думы — слишком разные по своему происхождению, характеру и бытованию фольклорные памятники для того, чтобы объединять их в одном произведении. Но дело было не только в этом. "Дописать" думы не удалось. Это не значит, что П. Кулиш был менее талантливым поэтом, чем неведомые кобзари и лирники — слагатели дум. Дело было в ином, куда более серьезном. Как выяснилось, сам процесс возникновения дум слишком отличается от "кабинетной" поэзии.

Не повторяя то, что давно уже написано исследователями фольклора, необходимо все же еще раз констатировать: думы — не просто "народное творчество". Они сочинялись и исполнялись профессионалами. Время, необходимое для обучения кобзаря было не меньшим, чем при учебе в консерватории: пять, а то и семь лет. Без такой подготовки кобзарь-аматор оставался дилетантом худшего пошиба. Даже Т. Шевченко, оставшийся в истории именно как Кобзарь, не смог "написать" думу — достаточно сравнить его "думу" в поэме "Слепой" с думами настоящими. Кобзарская традиция оказалась слишком непривычной и своеобразной для интеллигенции с европейским или даже "полуевропейским" образованием.

Но дело даже не в образовании. Дума, прежде чем стать настоящим памятником фольклора, проходила долгий путь. От первого варианта до последнего, попадавшего в блокнот любознательного исследователя, проходило несколько десятилетий, а то и веков. Дума менялась, оттачивалась и совершенствовалась усилиями многих поколений исполнителей. Достаточно сравнить "Козака нетягу" из сборника Кондрацкого (XVII век) и "Козака Голоту", записанного в XIX веке. "Имитация" этого пути средствами "кабинетной" поэзии была практически неосуществима. Дальнейший опыт подтвердил, что "написать" думу действительно невозможно. Уже в ХХ веке кобзари несколько раз пробовали сделать это (между прочим, одна из таких "дум" была посвящена именно Т. Шевченко). Однако этим новоделам не хватало того, что отличает наш газон от английского — нескольких веков обработки. Даже гениальность — того же Т. Шевченко — не может преодолеть этот барьер. Неудивительно, что части "Украины", "дописанные" П. Кулишем, оказались самыми слабыми.

Но и это было не все. Само содержание дум не вкладывалось в задуманную эпопею, построенную по хронологическому принципу. Оказалось. что неведомые авторы дум совсем не стремились отобразить всю украинскую историю. Если исторические песни действительно охватывают практически все ее основные события, то думы имеют тенденцию к концентрации, причем принцип этой концентрации далеко не всегда хронологический.

Итак, сложить "Илиаду" П. Кулишу не довелось, но эта попытка заслуживает всяческого уважения хотя бы за то, что он побоялся взяться за создание национального эпоса. Все прочие, вплоть до нашего времени, эту проблему обходили стороной, словно ее и не существует. Нет украинской "Илиады" — и не надо, будем читать Гомера. Интересно, что бы мы сказали, если б в свое время сам Гомер (точнее, Гомеры) рассуждал бы таким же образом, ограничившись лишь изданием и комментарием греческих народных сказаний?


3.

Известные нам эпические поэмы можно условно разделить на две части. Первая — это произведения, написанные по "модели" "Калевалы", то есть обработанные и "сложенные" в эпическую поэму фольклорные тексты. Иной путь — это путь Вергилия, создателя "Энеиды". В этом случае эпическая поэма имеет не столько фольклорное, сколько "кабинетное" происхождение.

Наиболее удачна, конечно же, "модель" "Калевалы". Именно так возник весь огромный пласт восточного эпоса ("Манас", "Едигей"), а также немецкие "Нибелунги", практически все эпические поэмы Скандинавии и, возможно, "Роланд". Вариант "Энеиды" куда менее плодотворен. Даже сама поэма Вергилия выглядит весьма сомнительно именно как национальный римский эпос. К удачным попыткам можно отнести разве что "Песнь о моем Сиде" и, конечно же, "Луизиады" Комоэнса.

К сожалению, для славян был характерен именно этот путь. Российское XVIII столетие подарило нам "Петриаду", "Россиаду" (да еще "Телемахиаду"); украинские авторы сподобились на такое лишь в ХХ веке. Не все из написанного, конечно же, "Телемахиада", однако национальной эпической поэмы ни у украинцев, ни у русских до сих пор нет. Увы, Вергилии и Комоэнсы рождаются не каждое столетие.

Так почему же то, что не удалось П. Кулишу (и многим другим), получилось у Э. Ленрота? Дело, как видно, не в таланте как таковом. Резонно предположить, что метод создателя "Калевалы" оказался более целесообразным, чем метод автора "Украины". Э. Ленрот не стал выстраивать какую-либо умозрительную "схему", он позволил финским рунам рассказать то, что в них действительно было, то есть верно учел специфику фольклорных произведений. Его пример — иным наука. Остается выяснить, какую именно специфику имеют украинские думы.


4.

Но почему именно думы или только думы? Не лучше ли пойти путем П. Кулиша и попробовать собрать все фольклорные поэтические тексты: думы, исторические песни, баллады? Сейчас этого материала собрано много, значительно больше, чем полтора столетия тому назад, и наши современники в этом смысле имеют куда большие шансы на успех.

Как представляется, этот метод все же не плодотворен. Прежде всего сразу бросается в глаза разная фактура указанных произведений. Но это лишь внешнее отличие. Между думами с одной стороны и историческими песнями и балладами с другой существует так сказать "генетическая" разница. Если следовать классификации Рамона Пидаля, то исторические песни и баллады это поэзия "народная", а думы — "традиционная".

В "народной" поэзии текст, переходя от исполнителя к исполнителю, меняется очень мало, фактически он стабилен и передается в таком виде на протяжении длительного времени (кроме указанных видов к "народной" поэзии можно отнести также колядки и щедривки). Совсем иное дело поэзия "традиционная". В этом случае каждый исполнитель одновременно и соавтор, ибо "традиционное" исполнение предполагает прежде всего импровизацию. Это такие произведения, как романсьеро и русские былины, которые действительно являются результатом коллективного творчества, в процессе которого первоначальный текст обогащается и совершенствуется.

На практике произведения "народные" и "традиционные" строго не разграничиваются. Известны случаи, когда эпическое "традиционное" произведение (к примеру, дума или былина) становится песней, то есть произведением "народным", причем не эпическим, а лирическим. В других, более редких случаях возможен обратный процесс, когда, допустим, лирическое "народное" произведение (песня) попадает к профессионалам — кобзарям или лирникам — и становится думой, то есть произведением "традиционным". Однако по большей части дистанция между эти двумя видами фольклора сохраняется. Очевидно, что "традиционная" поэзия значительно ближе к эпической традиции, посему и целесообразно остановиться именно на ней. Песни же, и даже песни-баллады, все же ближе к лирическому жанру и не вписываются в рамки эпоса и тем более эпической поэмы.

Итак, при работе над украинской эпической поэмой следует, как представляется составителю, опираться прежде всего на тексты произведений, обычно называемых "украинские народные думы".


5.

В этом название только одно слово не вызывает возражений — "украинские". Термин "народные" уже требует пояснений. Думы, как уже говорилось, никогда не исполнялись "народом", то есть непрофессиональными исполнителями. Такие попытки, как правило, приводили к тому, что дума почти сразу превращалась в обычную песню-балладу. Для правильного исполнению думы, для передачи специфики произведения, требовался профессионал — кобзарь или лирник. Дума также отличается от обычной "народной" поэзии тем, что эта поэзия (те же песни) как правило функциональна, то есть исполняется самим "народом". Дума же — профессиональное искусство, которое предусматривает наличие исполнителя и слушателя, как отдельных личностей. Поэтому термин "народные" относительно дум может быть использован лишь как дань традиции.

Что касается термина "дума", то он еще более условен. Хорош он лишь тем, что позволяет отличить думы от песен и баллад. Сам же термин не имеет отношения к украинскому фольклору (взят из фольклора болгарского), ибо исполнители дум никогда так свои произведения не называли. "Думы" - такая же дань старой фольклористической традиции, как и термин "народные".

В какой же мере думы могут стать основой и материалом для создания эпической поэмы?

Прежде всего следует выяснить, не были ли они когда именно частями такой поэмы, ныне забытой — или, скорее, нескольких поэм. Так предполагал Н. Цертелев, жалея, что опоздал записать украинскую "Илиаду", которую к его времени уже "позабыли кобзари". Вопрос этот не такой простой. Согласно теории Бельо и Мила-и-Фонтанеса развитие западноевропейского героического эпоса проходило именно таким путем: от эпических поэм относительно небольшого размера через лиро-эпические произведения (подобные испанским романсьеро) к новому синтезу — созданию "авторских" эпических поэм. Однако большинство исследователей считает, что думы, возникшие скорее всего на стыке героических песен и плачей, первоначально не представляли собой какого-либо единого целого. Вместе с тем они существовали не каждая отдельно, а в составе больших циклов.

К настоящему времени частично уцелел один из таких циклов — про Богдана Хмельницкого и Хмельниччину. Сохранились семь сюжетов в нескольких вариантах и еще столько же отрывков, кроме того, судя по тексту дум, существовало еще по крайней мере два-три сюжета, не дошедшие до нас. Таким образом, можно сделать вывод, что к концу XVII века сложился большой (не менее 15-20 сюжетов) цикл дум про Хмельницкого и Хмельниччину. Вместе их можно рассматривать и как единое произведение, начинавшееся событиями 1648 года и заканчивающееся рассказом про преемников Хмельницкого. Даже сейчас сохранившиеся до нашего времени думы этого цикла вместе составляют цельную поэму.

Существование таких циклов ("маленьких поэм") должно помочь в создании украинской "Илиады". Оно позволяет не размещать думы по хронологическому принципу, как это делал П. Кулиш, а опираться на внутреннюю логику произведений, взяв за основу именно сохранившиеся циклы.

К сожалению, от остальных циклов уцелели лишь отдельные фрагменты. Можно допустить существование отдельного цикла про Богуславцев, герои которого "действуют" в трех думах. Возможно, существовал и цикл про казака Голоту, от которого уцелели также три думы. Таким образом, полная реконструкция в данном случае невозможна. Приходится руководствоваться не только рамками подлинных циклов, но и общей близостью сюжетов, действуя по принципу складывания мозаики.

В настоящее время нам известно около полусотни сюжетов дум, из которых "героических" немного более трех десятков (остальные — лирические и юмористические). Кроме хорошо сохранившегося цикла про Хмельницкого, все прочие думы посвящены двум темам: рассказам о казацких подвигах и о турецкой неволе. Конечно, это деление несколько условно, некоторые думы стоят как бы посередине, однако же общая тенденция не вызывает сомнения. Думы про турецкую неволю имеют характерный признак: молитву, обращение к Богу с просьбой об освобождении, помещенную в конце текста. Интересно, что эти фрагменты в большинстве дум совпадают слово в слово.

Именно это деление было взято за основу при работе над поэмой. В "Козаччине" использован 21 полный текст дум и несколько отрывков. От себя составитель добавил не более восьми процентов текста (в "Калевале" Э. Ленроту принадлежит более пятой части), исключения или изменения в текстах дум были минимальные. Составитель решился написать лишь "связки" между подлинными фольклорными записями, стараясь, чтобы язык этих строк ничем не отличался от языка дум. В приложении данному произведению перечислены источники всех текстов, использованных составителем, с указанием места, которое они занимают в поэме.

Что касается самих дум, то предпочтение отдавалось их наиболее ранним записям. Это связано прежде всего с тем, что с середины XIX века после появления первых публикаций дум, кобзари стали пользоваться не столько устной традицией, сколько этими публикациями (эффект "повторной фольклоризации"). Наиболее ранний текст из приведенных в поэме записан во второй половине XVII века, самый поздний — в 1850-х годах. Хронологически поэма охватывает период с середины XVI века (дума о князе Корецком) до 70-х годов XVII века, эпохи Руины, то есть историю украинского казачества от его зарождения до первых десятилетий существования Украинской казацкой державы.

Составитель ничего не выдумывал и не пытался как-то изменить содержание фольклорных текстов, составляющих поэму. Конечно, в наши дни то, о чем когда-то пели кобзари, может быть воспринято достаточно неоднозначно. Героизм, самопожертвование, любовь к родной земле — и одновременно нетерпимость к чужому, жестокость, религиозный фанатизм... Что поделать, поэмы Гомера — тоже не образец абстрактного гуманизма. Наши предки были такими, а не иными, и нам остается лишь услышать их — и понять.


6.

Какой же смысл в такой работе — в создании поэмы из текстов дум? Это прежде всего эксперимент, вероятно, не очень успешный. Оправдать его можно только большим желанием составителя увидеть когда-либо настоящую украинскую "Илиаду". Следует заметить, что подобные эксперименты предпринимались и в России, где Н. В. Водовозов предпринял попытку составить из текста былин эпическую поэму. Даже если "Козаччина" не станет удачной попыткой приблизиться к "Илиаде", этот опыт можно использовать при дальнейшей работе над украинским эпосом.

Полностью же замысел заключается в написании цикла из трех эпических произведений: "Козаччины", рыцарского романа о киевских богатырях (по примеру Т. Мэлори) и поэмы о сотворении мира, своеобразной украинской "Теогонии".


КОЗАЧЧИНА

поема з народних уст

ЗАСПIВ

	Питається Днiпро тихого Дунаю:
	"Тихий Дунаю,
	Що я своїх козакiв на тобi не видаю?
	Чи твоє дунайськеє гирло їх пожерло,
5    Чи твоя Дунай-вода їх забрала?"
	Промовляє тихий Дунай до Днiпра-Славути:
	"Днiпро-батьку, Славуто!
	Сам собi думаю та гадаю,
	Що твоїх козаків у себе не видаю:
10   Нi моє дунайськеє гирло їх не пожерло,
	Нi моя Дунай-вода їх не забрала,
	Їх турки не пострiляли, не порубали,
	До Города-Царя в полон не забрали.
	Всi мої квiти луговiї понидiли,
15   Що твоїх козакiв у себе не видiли.
	Твої козаки шляхи замiчали,
	Городи бусурманськi плюндрували,
	Огнем-мечем воювали,
	Срiбла-злата по достатках набирали,
20   До Хортицi прибували,
	Велику переправу собi мали,
	До города Сiчi поспiшали,
	У городi Сiчi очертою сiдали,
	Срiбло i злато турецьке паювали,
25   Мед i оковиту горiлку подпивали,
	За весь мир Господа прохали.
	Тепер твої козаки степом пробувають,
	Слави лицарської, козацької здобувають.
	Рiчки низовiї, помiчницi днiпровiї, добре знають,
30   Тих козакiв, що в чистiм полi гуляють."

ПIСНЯ ПЕРША

звитяжна

Про поле Килиїмське.

	Ой полем, полем Килиїмським,
	То шляхом битим Ординським,
	Ой там гуляв козак Голота,
	Не боїться нi огня, нi меча, нi третього болота.
35   Правда, на козаковi шати дорогiї —
	Три семирязi лихiї:
	Одна недобра, друга негожа,
	А третя й на хлiв незгожа.
	А ще, правда, на козаковi постоли в'язовi,
40   А онучi китайчанi —
	Щирi жиноцькi ряднанi;
	Волоки шовковi —
	Удвоє, жиноцькi щирi валовi.
	Правда, на козаковi шапка-бирка,
45   Зверху дирка,
	Травою пошита,
	Вiтром пiдбита,
	Куди вiє, туди й повiває,
	Козака молодого прохолоджає.
50   То гуляє, козак Голота, погуляє,
	Нi города, нi села не займає, —
	На город Килию поглядає.
	У городi Килиі татарин сидить бородатий,
	По гiрницях походжає,
55   До татарки словами промовляє:
	"Татарко, татарко!
	Ой чи думаєш те, що я думаю?
	Ой чи бачиш те, що я бачу?"
	Каже: "Татарине, ой сiдий, бородатий!
60   Я тiльки бачу, як ти передо мною по гiрницях походжаєш,
	А не знаю, що ти думаєш та гадаєш."
	Каже: "Татарко!
	Я те бачу: в чистiм полi не орел лiтає —
	То козак Голота добрим конем гуляє.
65   Я його хочу живцем в руки взяти,
	Да в город Килию запродати,
	Iще ж ним перед великими панами-башами вихваляти,
	Дорогiї сукна не мiрячи пощитати."
	То теє промовляє — дороге плаття надiває,
70   Чоботи обуває,
	Шлик бархатний на свою голову надiває,
	На коня сiдає,
	Безпечно за козаком Голотою ганяє.
	То козак Голота добре козацький звичай знає, —
75   Ой, на татарина скрива, як вовк поглядає,
	Каже: "Татарине, татарине!
	На вiщо ти важиш:
	Чи на мою ясненьку зброю,
	Чи на мого коня вороного,
80   Чи на мене, козака молодого?"
	"Я, — каже, — важу на твою ясненьку зброю,
	А лучче на твого коня вороного,
	А лучче на тебе, козака молодого!
	Я тебе хочу живцем в руки взяти,
85   В город Килию запродати,
	Перед великими панами-башами вихваляти
	I много червоних не лiчачи набрати,
	Дорогiї сукна не мiрячи пощитати."
	То козак Голота добре звичай козацький знає,
90   Ой, на татарина скрива, як вовк, поглядає.
	"Ой, — каже, — татарине, ой сiдий же ти, бородатий!
	Либонь же ти на розум не багатий:
	Ще ти козака в руки не взяв,
	А вже козаковi вiри доняв,
95   А вже за його й грошi пощитав!
	А ще ти мiж козаками не бував,
	Козацької каши не їдав
	I козацьких звичаїв не знав!"
	То теє промовляв,
100  На присiшках став,
	Без мiри пороху пiдсипає,
	Татарину гостинця в груди посилає.
	Ой ще козак не примiрився,
	А татарин iк к лихiй матерi з коня покотився.
105  Вiн йому вiри не донiмає,
	До його прибуває,
	Келепом мiж плечи гримає,
	Коли ж огледиться — аж у того духу немає.
	Вiн тодi добре дбав:
110  Чоботи татарськi iстягав,
	На свої козацькi ноги обував;
	Одежу iстягав,
	На свої козацькi плечi надiвав;
	Бархатний шлик iздимає,
115  На свою козацьку голову надiває.
	Коня татарського за поводи взяв,
	До города Сiчі припав;
	Там собi п'є-гуляє,
	Поле Килиїмське хвалить-вихваляє:
120  "Ой поле Килиїмське!
	Бодай же ти лiто й зиму зеленiло,
	Як ти мене при нещасливiй годинi сподобило!
	Дай же, Боже, щоб козаки пили та гуляли,
	Хорошi мислi мали,
125  Од мене бiльшу добичу брали,
	I неприятеля пiд ноги топтали!"

	То козак п'є-гуляє,
	Нi об чiм не дбає,
	Козакiв-нетяг, товаришiв вiйськових, збирає,
130  Червiнцями увесь стiл устилає,
	Цебер меду солодкого виставляє.
	То козаки-нетяги п'ють-гуляють,
	Козака Голоту медом шклянкою вiтають.
	Серед цих нетяг були три козаки стариннi,
135  Три товариши вiйськовiї,
	Три лицарi запорозькi.
	Первий був Яцько Лохвицький, отаман торський.
	Тридцять лiт вiн мiж козаками бував,
	Чистим полем гуляв,
140  Усiх козацьких звичаїв знав.
	Другий був Семен Соленко, бiдний невольник,
	Що пробував у землях турецьких,
	У вiрах бусурманських.
145  Двадцять лiт був у неволi,
	Штири, як став по волi.
	А третiй був Веремiй Волошин, козак гетьманський,
	Що пана Потоцького,
	Коронного польского,
150  Правою рукою чуть пополам не перетяв,
	За що гетьман Хмельницький братом його назвав.

	То Яцько Лохвицький, отаман торський,
	Козака Голоту, бiдного нетягу, вiтає,
	Гречий мед-пиво подпиває,
155  Про часи давнi, про звитяги козацькi промовляє,
	Про пана Хвилона, полковника корсунського,
	Та про Iвана Коновченка, козака молодого,
	Що за вiру християнську достойно-праведно стояв,
	Слави-лицерствiя доставав,
160  Та й голову свою молоду козацьку поклав.

ПIСНЯ ДРУГА

лицарська

про козацьку долю

	На славнiй Українi, в городi Корсунi,
	Там жив корсунський полковник пан Хвилон.
	Як став в охотнеє вiйсько виряжати,
	Став охотникiв викликати, —
165  Крикне-покликне на винники, на броварники,
	На п'яницi, на костерники:
	"Которому не хочеться по винницях горiлок курити,
	Которому не хочеться по броварнях пиво варити,
	Которому не хочеться в костi iграти,
170  Дурно гуляти, —
	Iдiте ви зо мною, корсунським полковником, в охотнеє вiйсько гуляти,
	Пiд город Тягиню,
	На Черкень-долину,
	За вiру християнськую одностайно стати,
175  Лицарської слави заживати!"
	То теє словами промовляє,
	У пятницю до города Черкаса поспiшає,
	В суботу рано-раненько цвiтну корогов хрещату виставляє.
	То вже крикне на сотники, на полковники,
180  На отамани, на осавули,
	На козаки молодiї
	I на слуги вiйськовiї:
	"Що ви, сотники i полковники,
	Отамани i осавули,
185  Iдiте зі мною, корсунським полковником, в охотнеє вiйсько гуляти,
	На Черкень-долину,
	Пiд город Тягиню,
	За вiру християнську одностайно стати.
	Будем лицарської слави доставати,
190  Будем ми сап'яновi боти топтати!"

	То вже в городi Корсунi жила вдова,
	Старенька жоно,
	По iменню Грициха,
	По прозванiю Коновчиха.
195  Мала собi сина Iвана Коновченка,
	Єдиного вдовиченка.
	Вона його до зросту лiт держала,
	В найми не пускала,
	На стиранiє чужим рукам не давала,
200  Вона iз його по смертi слави, пам'ятi сподiвала.
	То вже Iван Коновченко на ринок виходжає,
	Глас козацький зачуває,
	Що корсунський полковник, пан Хвилон, словами промовляє,
	В охотнеє вiйсько викликає, —
205  То Iван Коновченко до матерi своєї старої приходжає,
	Словами промовляє:
	"Мати моя, старенька жоно!
	Коли б ти, мати, добре дбала,
	Чотири воли чабанниї, два конi ворониї iз стада виручала,
210  До жида-орендаря одгоняла,
	I ще б стозлотими грiшми доплатила,
	Да менi доброго коня купила,
	Що моя душа козацька-молодецька подобила i влюбила.
	Пiду я, мати, на Черкеню-долину гуляти,
215  За вiру християнську одностайно стати,
	Лицарської слави доставати,
	Козацьких звичаїв добре знати."
	Удова, старенька жоно, теє зачуває,
	Словами промовляє:
220  "Сину мiй, сину, Iвасю Коновченку!
	Чи у тебе нiчого iспити або iзїсти,
	Чи у тебе нi в чому хорошенько ходити?
	Чи тебе мирська старшина не почитає,
	Чи тебе козацька громада зневажає?
225  Лучче ти будешь тiї чотири воли чабанниї i два коня ворониї в плуг запрягати,
	Будеш по рилi землю пахати,
	Будеш козакiв i мужикiв на хлiб i сiль к собi зазивати, —
	Будуть тебе козаки вiйськових потребiв, козацьких обичаїв научати."
	Iван Коновченко теє зачуває,
230  Словами промовляє:
	"Мати моя, старенька жоно!
	Не хочеться менi, мати,
	На воли козацьким гласом гукати.
	Не хочеться менi, мати,
235  В пилi китайку пилити.
	Хоч я буду козакiв до себе зазивати,
	Будуть козаки мене козаки домарем, гречкосiєм прозивати, —
	А то лучче я, мати,
	Пiду на Черкень-долину гуляти,
240  За вiру християнську одностайно стати."
	В недiлю рано-пораненьку
	Вдова, стара жона, до Божої церкви одходила,
	Все оружжя в кiмнату позамикала,
	Тiльки семипядную пищаль-ружжя оставляла.
245  То Iван Коновченко iз постелi вставає,
	На ринок виходжає,
	Що корсунський полковник, пан Хвилон, словами промовляє:
	"Которий буде козак отцевських i материних обiдiв дожидати,
	Буде мене за вiсiм миль од города Черкаса доганяти."
250  Сусiди в церков уходили,
	Вдовi сказали:
	"Ти, вдово, в церквi стоiш, нiчого не знаєш,
	Що твого сина, Коновченка, в дому немає."
	То вдова iз церкви приходила,
255  Iвана Коновченка в домi не застала,
	Кляла його i проклинала:
	"Щоб ти, сину мiй Iване, щастя i долi не мав,
	Як ти мене, вдову стареньку, на господарствi покидав!"
	Рано в понедiлок вдова од сна прочинала
260  I словами промовляла:
	"Бiдна-побiдна моя вдовина голова,
	Що я свойого сина кляла i проклинала,
	Щастє його, долю козацьку потеряла..."
	Тодi вона добре дбала,
265  Чотири воли чабанниї i два коня ворониї iз стада доплатила,
	Свойому сину доброго коня купила,
	Що його душа козацька-молодецька сподобила та влюбила
	I ще сiм кiп козаковi на жупан давала,
	I ще свойому сину доброго коня переслала.
270  То козак на доброго коня сiдає,
	За дванадцять миль от города Черкас корсунського полковника доганяє.
	Скоро полковника догнав,
	Мiж пiхоту вбiгав,
	Iвана Коновченка мiж пiхотою познав,
275  Доброго коня йому в руки подав.
	Iван Коновченко на доброго коня сiдає,
	То ще словами промовляє:
	"Я думав, братцi, що обо мнi мати не знає i не вiдає,
	А вона обо мнi великеє милосердя має,
280  Що менi доброго коня купила,
	Що моя душа козацькая-молодецькая сподобила та влюбила.
	Коли б менi Господь милосердний дав iз сего походу виходити,
	Мог би я знати,
	Як свою неньку стареньку почитати,
285  Мог би я їй дванадцять туркiв-яничар на послугу посилати!"

     То як став корсунський полковник, пан Хвилон,
	До Днiпра-Славути з вiйськом прибувати,
	Став на двi частини вiйсько козацьке подiляти:
	Перву на човни саджає,
290  По Днiпру-Славутi вперед себе пускає.
	Другу степом посилає,
	До рiчки Самарки, до криницi Салтанки, вiдправляє.
	То козаки-молодцi на човнах Днiпром iдуть,
	Як бджола гудуть,
295  Щоб понад сагу Днiпровую до ночi прибувати,
	I там собi опочин мати.

	Понад сагою
	Днiпровою
	Молодий козак обiд обiдає,
300  Нi думає, нi гадає,
	Що на його молодого,
	Ще й на чуру малого,
	Бiда настигає.
	То не верби луговiї зашумiли,
305  Як безбожнi ушкалi налетiли,
	Федора Безродного,
	Отамана курiнного,
	Пострiляли, порубали,
	Тiльки чури не впiймали.
310  То малий чура до козака прибуває,
	Рани йому глибокi промиває;
	То козак йому промовляє:
	"Чуро, мiй, чуро!
	Вiрний слуго,
315  Пiди ти степом
	Понад Днiпром,
	Послухай ти, чуро, чи то не гуси кричать,
	Чи лебедi ячать,
	Чи ушкали гудуть,
320  Чи, може, козаки Днiпром iдуть?
	Коли гуси кричать
	Або лебедi ячать,
	То ти зжени.
	Коли ушкали гудуть,
325  Мене схорони,
	Коли ж козаки йдуть —
	То об`яви: нехай вони човни до берега привертають,
	Мене, козака Федора Безродного, навiщають."
	То чура малий по берегу пробiгав,
330  Козакiв забачав,
	Шапкою махав,
	Словами промовляв:
	"Панове-молодцi, добре ви дбайте,
	Човни привертайте,
335  До отамана курiнного поспiшайте."
	То козаки теє зачували,
	До берега привертали,
	Отамана навiщали.
	Тодi козак чуру вихваляє:
340  "Чуро, мiй, чуро,
	Вiрний слуго,
	Коли будеш вiрно пробувати —
	Будуть тебе козаки поважати."
	То теє промовляв,
345  Опрощення зо всiма брав,
	Милосердному Богу душу оддав.
	Тодi козаки шаблями суходiл копали,
	Шапками, приполами персть виймали,
	Федора Безродного ховали,
350  В семип`яднi пiщалi гримали,
	В суремки жалобно вихваляли.
	То ще добре козацька голова знала,
	Що без вiйська козацького не вмирала.

	То корсунський полковник, пан Хвилон,
355  До рiчки Самарки, до криницi Салатанки прибуває,
	Козакiв-молодцiв вперед себе посилає,
	Вiйсько козацьке зустрiчає.
	То зустрiв вiн лише дванадцять бравославцiв-небувальцiв
	А мiж ними отамана Матяша старенького,
360  Що до города Сiчi поспiшали,
	Велику здобич мали.

	На устi Самари-Богу,
	Семенова козацького рогу,
	Усi поля Самарськiї пожарами погорiли.
365  Тiльки два терни-байраки не горiли,
	Що пiд собою гостей великих iмiли:
	Там пробувало дванадцять козакiв бравославцiв-небувальцiв,
	Мiж ними був отаман Матяш старенький.
	Стали козаки вечора дожидати,
370  Стали терновiї огнi розкладати,
	Стали по чистому полю конi козацькiї пускати,
	Стали козацькi сiдла од себе далеко одкидати,
	Стали козацькi семип`яднi пищалi поза кущами ховати.
	Отаман Матяш старенький теє зачуває,
375  Словами промовляє:
	"Козаки, пановi-молодцi!
	Небезпечне ви майте,
	Козацьких коней iз припона не пущайте,
	Сiдла козацькiї пiд голови покладайте,
380  Бо се долина Кайрарськая,
	Недалече тут земля татарськая."
	Тодi козаки з отмана Матяша насмiхалися:
	"Десь ти, отамане Матяшу старенький, мiж козаками не бував
	Десь ти козацької кашi не їдав,
385  Десь ти козацьких звичаїв не знав,
	Що ти нам, козакам-бравославцям, великий страх задав."
	Тодi отаман Матяш далеко од них одступав,
	Терновий огонь розкладав,
	Коня свого козацького сiдлав,
390  Бiля себе припинав.
	То саме вночi заждав малую годинку,
	Невелику часинку,
	Як не буйнiї вiтри повiвали, —
	Як турки-яничари з чистого поля в долину припали,
395  Дванадцять козакiв бравославцiв-небувальцiв в полон забрали.
	Отаман старенький на доброго коня сiдає,
	Шiсть тисяч турок-яничарiв побiждає,
	Бравославцiв-небувальцiв iз полону отбиває,
	Ще й словами промовляє:
400  "Козаки, бравославцi-небувальцi!
	На конi козацькiї сiдайте,
	Менi, старому, помочi давайте!"
	Тодi козаки на конi сiдали,
	Чотири тисячи безбожних бусурманiв побiждали,
405  Срiбло i злато турецьке од них забирали,
	До города Сiчi швиденько поспiшали,
	Срiбло i злато турецьке междо собою роздiляли,
	За отамана Матяша Господа Бога прохали:
	"Десь твоя мати в небi пресвятилась,
410  Що тебе, лицаря, да породила,
	Що ти в чистiм полi пробував,
	Iз нас, бравославцiв-небувальцiв,
	Нi одного козака iз вiйська не утеряв."

	Корсунський полковник, пан Хвилон, мiж тим добре дбає,
415  Знов козакiв-молодцiв посилає,
	Вiйсько козацьке чекає.
	То козаки-молодцi вiйська не зустрiли,
	Зустрiли лише трьох братiв рiдненьких,
	Порубаних, пострiляних
420  Шаблями турецькими,
	Стрiлками яничарськими.

	У рiчки Самарки,
	У криницi Салтанки,
	Там усi поля самарськiї пожарами погорiли,
425  Тiльки не горiло два терни дрiбненьких,
	Два байраки зелененьких,
	Бо там подлi їх лежало три брати рiдненькi:
	То вони пострiлянi,
	Порубанi,
430  На рани смертельнiї знемогали,
	Що їх рани рубанiї кров`ю iзiйшли,
	А стрiлянiї до серця прийшли.
	Промовить старший брат до середульшого словами,
	Обiллється дрiбними сльозами:
435  "Коли б ти, братику, добре дбав,
	Щоб ти на ноги козацькiї вставав,
	Збанок козацький у руки брав,
	До криницi Салтанки приходжав,
	Холодної води набирав,
440  Нашi б рани козацькiї смертеленiї промивав."
	Середульший брат теє зачуває,
	Словами промовляє:
	"Як же менi, брате, на ноги козацькiї вставати?
	Що у мене ноги козацькiї пострiлянi,
445  Голова козацькая моя побита, —
	Попросимо ми меншого брата,
	Нехай наш наймеший брат на ноги козацькiї вставає,
	У тонкiї вiйськовiї суремки заiграє,
	То будуть козаки чистим полем гуляти,
450  Будуть наши iгри козацькiї зачувати,
	Будуть до нас приїжджати,
	Будем ми добре дбати,
	Отцевi i матерi  землю християнськую поклон передавати,
	Щоб нас отець i мати добре знали,
455  Вони б до нас приїжджали,
	Вони б нас хорошенько поховали."
	Менший брат теє зачуває,
	Словами промовляє:
	"Брати мої милиї,
460  Як голубеньки сивiї!
	Чи не тi ж мене шаблi турецькi порубали, що i вас?
	Чи не тi ж мене стрiлки-яничарки пострiляли, що i вас?
	Як вам, братця, не можна на ноги козацькiї вставати,
	Так же i менi.
465  Хоч я, братця, буду в тонкiї суремки жалiбно iграти,
	То будуть турки-яничари, безбожнiї бусурмани, чистим полем гуляти,
	Будуть нашi iгри козацькiї зачувати,
	Будуть до нас приїжджати,
	Будуть нам живйом каторгу завдавати.
470  Лучче нам, братця, отут в чистiм полi помирати,
	Отця, i панiматки, i родини сердечної в очi не видати."
	Стала чорна хмара на небi наступати,
	Стали козаки в чистiм полi помирати,
	Стали голови свої козацькiї в рiчцi Самарцi покладати...
475  Чим та Самарка стала славна —
	Що вона много вiйська козацького у себе видала.

	Тодi корсуньский полковник, пан Хвилон,
	Третiх козакiв посилає,
	До Днiпра-Славути завертає.
480  То не гуси кричать,
	Не лебедi ячать,
	Не ушкали гудуть,
	То козаки-молодцi на човнах Днiпром iдуть.
	Корсуньский полковник теє вiйсько зустрiчає,
485  На Черкес-долину, пiд город Тягиню рушає.

	То ще як став корсунський полковник, пане Хвилоне,
	На Черкень-долину, пiд город Тягиню прибувати,
	Став до козакiв словами промовляти:
	"Козаки, панове молодцi!
490  Которий мiж вами козак обереться,
	Щоб на доброго коня сiдати,
	Щоб iз кримцями та ногайцями на розпуттi погуляти?"
	То всi козаки замовчали,
	Тiльки обiзветься один Iван Коновченко,
495  Єдин син вдовиченко:
	"Благослови ти менi, пане Хвилоне, на доброго коня iзсiдати,
	З кримцями та ногайцями на поєдинку погуляти!"
	То корсуньский полковник словами промовляє:
	"Iване Коновченко!
500  Ти дитино молодая,
	Нi на полi, нi на морi не бувала,
	Козацької кровi не видала:
	Як ти кров християнськую узриш,
	То ти сам злякаєш."
505  Iван Коновченко словами  промовляє:
	"Корсунський полковнику, пане Хвилоне!
	Пiди ти на рiку та пiймай утя стареє i малеє
	Та пусти ти на воду,
	Єсли не попливе малеє, як стареє."
510  Корсунський полковник одвiчає:
	"Iване Коновченку!
	Коли ти мiг менi загадку такую загадати,
	Благословляю тебе на доброго коня сiдати,
	З кримцями та ногайцями на полi погуляти."
515  Коновченко на коня сiдає,
	Од козакiв благословеннє приймає,
	Мiж кримцi та ногайцi вбiгає,
	Шiстьдесят шiсть кримцiв та ногайцiв з коней збиває,
	З плiч голови знiмає,
520  Чотирнадцять лицарiв турецьких на аркан хватає,
	Живцем до козацького намету пригоняє.
	Корсуньский полковник, пан Хвилон, те забачає,
	I промовляє,
	Коновченко братом називає:
525  "Iване Коновченко, брате мiй сердешний!
	Коли мог ти лицарської слави доставати,
	Благословляю тебе в своїм наметi спочивати."
	А Iван Коновченко теє зачуває
	I велику радiсть має,
530  Що корсунський полковник братом його називає.
	То вiн словами промовляє:
	"Корсунський полковнику, пане Хвилоне!
	Благослови менi оковитої горiлки напиться,
	То я могу iще лучче з кримцями та ногайцями побиться!"
535  Полковник словами промовляє:
	"Iване Коновченку!
	Я чував од старих людей,
	Що сiя оковита-горiлка барзо вадить,
	Не одного чоловiка з сего свiта збавить,
540  У великий грiх козака вводить.
              Не можна козаку грiх на собi мати,
	Господа спокушати,
	Вiйсько козацькеє занепащати.
	Чи не чув ти про Олексiя, поповича пирятинського,
545  Козака вiйськового,
	Писаря лейстрового?

	На Чорному морi,
	На бiлiм каменi,
	Сидить ясен сокiл,
550  Квилить, дуже проквиляєт,
	На Чорнеє море iспильня поглядаєт.
	Що на Чорнiм морi недобре починаєт:
	На Святiм небi всi звiзди помрачило,
	Половина мiсяця в тьму вступило,
555  Iз чистого поля буєн вiтер повiваєт,
	На Чорнiм морi супротивну валечну хвилю iзриваєт...
	Скоро супротивну валечну хвилю сорвало,
	Козацькi судна на три частi розбивало,
	Первую часть отбило,
560  В дунайськеє гирло забило,
	А другую часть одбило,
	В Арапськую землю заносило,
	Третюю часть серед Чорного моря потопило.
	На тiй частi потопає триста п`ятдесят козакiв,
565  Мiж ними без старшини козацької не бивало,
	Тiльки був один старший старшиною Грицько Зборовський,
	Гетьман запорозький,
	А другий був старшиною Олексiй, попович пирятинський,
	Козаче-вiйськовий,
570  Писар лейстровий.
	То як стало судно потопати,
	Став Грицько Зборовський на чердак виходжати,
	Став словами промовляти:
	"Козаки, панове-молодцi!
575  Которий мiж вами козак найбiльший грiх має,
	Може, через того наше судно козацьке потопає,
	То ви добре, браття, дбайте,
	Милосердному Богу, i Чорному морю,
	I всьому вiйську Днiпровому, i менi,
580  Отаману кошовому, грiх свiй видкривайте:
	Нехай ви будете один в морi потопати,
	За собою вiйська козацького Запорiзького не занепащати!"
	То козаки всi замовчали,
	Бо нi один в грiхах не чували.
585  Тiльки обiзвався один Олексiй, попович пирятинський,
	Козаче-вiйськовий,
	Писарь лейстровий:
	"Добре ви, братцi, дбайте,
	Iз мого тугого лука шовкову тетиву iзнiмайте,
590  Назад менi руки козацькiї зав`яжите,
	До шиї тяжкий камень прив`яжите,
	Чорним оксамитом менi очi зав`яжите,
	Та в Чорне море упустите:
	Нехай я буду в Чорнiм морi потопати,
595  За собою вiйська козацького не занепащати."
	Тодi козаки теє зачували,
	Словами промовляли:
	"Олексiю, поповичу пирятинський!
	Ти святеє письмо читаєш,
600  Нас, простих людей, на все добре научаєш -
	На що собi великий грiх маєш?"
	Олексiй попович теє зачуває,
	Словами промовляє:
	"Хоч я святеє письмо читаю,
605  I вас, простих людей, на все добре научаю,
	Я собi найбiльший грiх маю:
	Що я вiд отця свого, вiд панiматки
	Iз города Пирятина в охотнеє вiйсько виїжджав,
	Я з отцем i панiматкою прощенiя не принимав,
610  Я отця свого i панiматку стременами в груди од себе одпихав,
	Старшого свойого брата зневажав,
	Старшую свою сестру проклинав, —
	Що я, панове, сам недобре починав,
	Що кров християнськую безвинно проливав,
615  По городу Пирятину поїжджав, дiток маленьких добрим конем розбивав —
	О тiм мене Господь милосердний на великiй потребi покарав."
	То Грицько Зборовський тоє зачуває,
	Словами промовляє:
	"Козаки, панове-молодцi!
620  Добре ви, братця, дбайте,
	Олексiя, поповича пирятинського, не чердак виводжайте,
	З правої руки пальця-мiзинця урубайте,
	Християнської кровi в Чорнеє море впускайте:
	Як буде Чорнеє море кров християнську пожирати,
625  То буде на Чорнiм морi супротивна валечна хвиля утихати."
	Тодi козаки добре дбали,
	Олексiя, поповича пирятинского, на чердак виводжали,
	З правої руки пальця-мiзинця урубали,
	Християнскую кров в Чорноє море впускали...
630  Стала на Чорнiм морi супротивна валечна хвиля утихати,
	Стало судно козацьке, нiби руками, на берег викидати,
	Стали козаки iз судна на пiсок виходити,
	Стали чотири ряди на пiску становити,
	Став Олексiй, попович пирятинський, мiж всiма козаками проходжати,
635  Став до козакiв словами промовляти:
	"Щасливий то чоловiк в свiтi буває,
	Отцевой-панiматчиной молитви почитає,
	Отця i матерi молитва iзо дня моря душу винимає,
	Вiд грiхiв сумертвленних окупає,
640  Перед праведним судiєю поставляє..."

	То Iван Коновченко теє зачуває,
	На слова розумнi не зважає,
	Ту ж думку при собi має.
	У той час i годину
645  Десь корсунський полковник одгодився,
	Iван Коновченко доволi горiлки напився...
	На доброго коня сiдає,
	Шаблю iз рук випускає,
	Мiж кримцi i ногайцi вбiгає,
650  Сiмдесят чоловiк з коней збиває,
              З плiч голови знiмає.
	Стали безбожнiї бусурмани козака в хмелi познавати,
	Стали од табору  козацького далi одбивати,
	Скоро од табору козацького одбавляли,
655  Округ його оступали,
	Там його пострiляли, порубали,
	Смертельними ранами даровали,
	Тiльки козацького коня не пiймали.
	Кiнь козацький по табору iграє,
660  Нiби сокiл ясний лiтає.
	Корсунський полковник теє забачає,
	I промовляє:
	"Не дармо нашого Коновченка кiнь по табору iграє:
	Знать його в живих немає.
665  Ви, панове, самi не добре учинили,
	Що п`яного чоловiка з своїх рук iспустили.
	Добре ви, братця, дбайте,
	На конi козацькiї сiдайте,
	Козацькеє тiло позбирайте,
670  До козацького намету привезiте."
	Тодi козаки добре дбали,
	Що козацькеє тiло позбирали,
	Суходiл шаблями копали,
	Шапками, приполами землю виносили,
675  Iз оружжя стрiляли,
	Козацькую славу прославляли,
	Семиперстную могилу висипали.

	В городi Черкасi
	У удови, старенької жони,
680  По iменi Грицихи,
	По прозванiю Коновчихи,
	Приснився сон чуден-пречуден,
	Бардзо дивен да й предивен.
	Вдова од сна прочинала,
685  На ринок виходила,
	З сусiдами говорила:
	"Приснився менi сон чуден та пречуден:
     Що, видиться, мiй син в вiйнi оженився;
	Поняв собi жону — туркеню горду та пишну,
690  В зеленiм сукнi, пiд бiлими позументами.
	Вона панщини не робить,
	Подачки не дає,
	Нiхто її в угли не стукає,
	Тiльки вона собi праведного судiї, Господа з небес желає."
695  Сусiди теє зачували,
	Вдовi той сон одгадали,
	Тiльки їй правди не сказали:
	"Вдово небого!
	Буде твiй син iз вiйська прибувати,
700  Буде тебе козацьким кармазином даровати."
	Вдова тодi не убога бувала,
	Чотири бочкi горiлки i шiсть меду на брамi становила,
	На святу недiлю козакiв iз походу сподiвалась.
	То козаки з походу йдуть,
705  Як бждоли гудуть.
	То первая сотня виступає,
	Вдова Iвана Коновченка, свойого сина, питає.
	То козаки теє добре знали,
	Вдовi правди не сказали.
710  Другая сотня наступає,
	I там вдова сина питає.
	I там козаки добре знали,
	Вдовi правди не сказали:
	"Вдова небого, не журися!
715  Твiй син на вiйнi оженився;
	Поняв собi жону туркеню,
	Горду та пишну невiсту."
	Вдова теє зачувала,
	Кожного козака частовала
720  I словами промовляла:
	"Хвала ж тебе, Господи,
	Що я собi тихої та веселої невiстки дождала!
	Хоть буду козакам куренi пiдмiтати,
	Аби мене могли при старостi лiтах у себе держати."
725  То уже третя сотня iде, —
	Корсунський полковник коня в руках за поводи веде...
	То вдова, старенька жона,
	Як скоро теє узрiла,
	То барзо умлiла,
730  На ногах не устояла,
	К сирiй землi грудю упала,
	В гору руки пiдiймала,
	Полковника проклинала:
	"Полковнику, пане Хвилоне!
735  Бодай ти щастя-долi не мав,
	Як ти мойого сина iз всього вiйська потеряв!"
	Полковник сам не пишен буває,
	З коня вставає,
	Вдову, стареньку жону, з землi пiднiмає,
740  I промовляє:
	"Вдова небого!
	Мене не проклинай,
	Щастя мойого i долi козацької не теряй:
	Ти сама недобре починала,
745  Що свойого сина в охотнеє вiйсько не пускала,
	Щастя його i долю потеряла, —
	Ти його проклинала..."
	Тодi вдова не убого ся мала,
	Сорок тисяч козацького вiська в двiр свiй зазивала,
750  Троє суток нi пити. ни їсти хлiба-солi не поборонила,
	Всiх козакiв, як бояр даровала:
	Давала рушники тканi i вишиванi, —
	Заразом похорон i весiлля одправляла,
	Козацькую славу прославляла...

755  То козаки-нетяги, товариши вiйськовiї, теє зачували,
	Мед-пиво грече у кiнви наливали,
	Славу лицарську козацьку поминали:
    "Ой, полягла козацька молодецька голова,
	Як вiд вiтру на степу трава!
760  Та слава не вмре, не поляже,
	Лицарство козацьке всякому розкаже."

	Тодi Семен Соленко, бiдний невольник,
	Як став у собi хмiль козацький зачувати,
	Став про долю свою невольницьку промовляти,
765  Про землю турецьку,
	Про вiру бусурманську
	Та про Кiшку Самiйла, гетьмана запорозького,
	Що не помер, не загинув у неволi,
	А став iз козаками своїми по волi.

ПIСНЯ ТРЕТЯ

невольницька

про турецький полон
770  Ой, iз города iз Трапезонта виступала галера,
	Трьома цвiтами процвiтана, мальована.
	Ой, первим цвiтом процвiтана —
	Злато-синiм киндяком пообивана;
	А другим цвiтом процвiтана —
775  Гарматами арештована;
	Третiм цвiтом процвiтана —
	Турецькою бiлою габою покровена.
	То в тiй галерi Алкан-паша,
	Трапезонтськеє княжа, гуляє,
780  Має при собi iзбраного люду:
	Сiмсот туркiв, яничар штириста
	Да бiдного невольника пiвчвартаста
	Без старшини вiйськової.
	Первим старший мiж ними пробуває
785  Кiшка Самiйло, гетьман запорозький;
	Другий — Марко Рудий, суддя вiйськовий;
	Третiй — Мусiй Грач, войськовий трембач;
	Четвертий — Лях Бутурлак, ключник галерський,
	Сотник переяславський,
790  Недовiрок християнський,
	Що був тридцять лiт у неволi,
	Двадцять штири, як став по волi,
	Потурчився, побусурманився
	Для панства великого,
795  Для лакомства нещасного!

	То не сизi орли заклекотали,
	Як то бiднi невольники у тяжкiй неволi заплакали,
	У гору руки пiдiймали, кайданами забряжчали,
	Господа милосердного прохали та благали:
800  "Подай нам, Господи, з неба дрiбен дощик,
	А з низу буйний вiтер!
	Хочай би не встала на Чорному морi бистрая хвиля,
	Хочай би не повиривала якорiв з турецької каторги!
	Да вже ся нам турецькая бусурманськая каторга надоїла:
805  Кайдани-залiзо ноги повривало,
	Бiло тiло козацьке-молодецьке коло жовтої костi пошмугляло!"
	Лях Бутурлак, ключник галерський,
	Недовiрок християнський,
	По чердаку походжає,
810  Вiн сам теє добре зачуває,
	На слуги свої, на турки-яничари, зо-зла гукає:
	"Кажу я вам, турки-яничари, добре ви дбайте,
	Iз ряду до ряду захожайте,
	По три пучки тернини i червоної таволги набирайте,
815  Бiдного невольника по тричi в однiм мiстi затинайте!"
	То тi слуги, турки-яничари, добре дбали,
	Iз ряду до ряду захожали,
	По три пучки тернини i червоної таволги у руки набирали,
	По тричi в однiм мiстi бiдного невольника затинали;
820  Тiло бiле козацько-молодецьке коло жовтої костi оббивали,
	Кров християнську неповинно проливали.
	Стали бiднi невольники на собi кров християнську забачати,
	Стали землю турецьку, вiру бусурманську, клясти-проклинати:
	"Ти земле турецька, вiро бусурманська,
825  Ти розлуко християнська!
	Не одного ти розлучила з отцем, з матiрю,
	Або брата з сестрою,
	Або мужа з жоною!
	Визволь, Господи, всiх бiдних невольникiв
830  З тяжкої неволi турецької,
	З каторги бусурманської,
	На тихi води,
	На яснi зорi,
	У край веселий,
835  У мир хрещений,
	В города християнськi!"

	В тiй галерi од пристанi далеко одпускали,
	Чорнiм морем далеко гуляли,
	Проти Кафи-города приставали,
840  Там собi великий та довгий спочинок мали.
	То представиться Алкан-пашатi,
	Трапезонтському княжатi, молодому панятi,
	Сон дивен, барзо дивен, напрочуд...
	То Алкан-паша, трапезонтське княжя,
845  На туркiв-яничар, на бiдних невольникiв покликає:
	"Турки, — каже, — турки-яничари
	I ви, бiднi невольники!
	Которий би мiг турчин-яничар сей сон одгадати,
	Мiг би я йому три гради турецькi дарувати,
850  А котрий би мiг бiдний невольник одгадати,
	Мiг би я йому листи визвольнi давати,
	Щоб не мiг нiгде нiхто зачепляти!"
	Сеє турки зачували, нiчого не сказали,
	Бiднi невольники, хоч добре знали, собi промовчали.
855  Тiльки обiзветься мiж туркiв
	Лях Бутурлак, ключник галерський,
	Недовiрок християнський:
	"Як же, каже, — Алкан-пашо, твiй сон одгадати,
	Що ти не можеш нам повiдати?"
860  "Тяжкий менi, небожата, сон приснився,
	Бодай нiколи не явився:
	Видиться — моя галера цвiткована, мальована,
	Стала вся обiдрана, на пожарi спускана;
	Видиться: мої турки-яничари
865  Стали всi в пень порубанi;
	А видиться — мої бiднi невольники,
	Которiї були у неволi,
	То всi стали по волi;
	Видиться: мене гетьман Кiшка
870  На три частi розтяв,
	В Чорнеє море пометав..."
	То скоро тоє Лях Бутурлак зачував,
	До його словами промовляв:
	"Алкане-пашо, трапезунтський княжату,
875  Молодой паняту!
	Сей тобi сон не буде нiмало зачипати,
	Скажи менi получче бiдного невольника доглядати,
	З ряду до ряд саджати,
	По два по три старiї кайдани i новiї iсправляти,
880  На руки, на ноги надiвати, з ряду до ряду саджати,
	Червоною таволгою по два рубця брати,
	По шиях затинати, кров християнську на землю проливати!"
	Скоро то сеє зачували,
	Од пристанi галеру далеко одпускали.
885  Тодi бiдних невольникiв до опачин руками примали,
	Широглибокої морської води доставали.
	Скоро то сеє зачували,
	Од пристанi галеру далеко одпускали,
	До города Козлова,
890  До дiвки Санджакiвни на зальоти поспiшали.
	Так до города Козлова прибували.
	Дiвка Санджакiвна навстрiчу виходжає,
	Алкана-пашу в город Козлов
	Зо всiм вiйськом затягає.
895  Алкана за бiлу руку брала,
	У свiтлицi-кам`яницi визивала,
	На бiлу скам`ю саджала,
	Дорогими напитками напувала,
	А вiйсько серед ринку саджала.
900  То Алкан-паша, трапезонтськеє княжя,
	Не барзо дорогiї напитки вживає,
	Як до галери двох турчинов на послух посилає,
	Щоб не мiг Лях Бутурлак Кiшку Самiйла одмикати,
	Упоруч себе саджати.
905  То скоро ся тiї два турчини
	До галери прибували...

	То як стали козаки, бiднi невольники,
	Долю свою гiрку клясти-проклинати,
	Стали об вiрi християнськiй гадати,
910  Господа милосердного благати.
	Поклоняється бiдний невольник
	Їз землi турецької, iз вiри бусурманської
	У города християнськiї, — до отця, до матусi.
	Що не може вiн їм поклонитися, —
915  Тiльки поклоняється голубенькам сивеньким:
	"Ой ти, голубеньку сивенький!
	Ти далеко лiтаєш, ти далеко буваєш;
	Полини ти в города християнськiї
	До отця мойого, до матусi,
920  Сядь, пади на подвiрi отцiвськiм,
	Жалiбненько загуди,
	Об моєї пригодi козацької припомяни.
	Нехай отець i матуся
	Мою пригоду козацькую знають,
925  Статки-маєтки збувають,
	Великi скарби собирають, —
	Головоньку козацькую iз тяжкої неволi визволяють.
	Бо як стане Чорнеє море согравати,
	То не знатиме отец, либонь матерь,
930  У которої каторги шукати:
	Чи у пристанi Козловської,
	Чи у городi Царьградi на базарi.
	Будуть ушкали, турки-яничари набiгати,
	За Червоноє море, у арапськую землю запродати,
935  Будуть за них сребло-злато не лiчачi,
	Сукна дорогi поставами, не мiрячи,
	За них брати."
	Тодi далася бiдному невольнику
	Тяжкая неволя добре знати:
940  Кайдани руки-ноги поз`їдали,
	Сирая сириця до жовтої костi
	Тiло козацькоє проїдала.
	То бiднi невольники на кров, на тiло поглядали,
	Об вiрi християнськiй гадали,
945  Землю турецькую, вiру бусурманськую проклинали:
	"Ти, земле турецькая, вiра бусурманськая!
	Ти єсть наповнена среблом-златом,
	I дорогими напитками;
	Тiльки ж бiдному невольнику на свiтi не вiльно,
950  Що бiдний невольник у тебе пробуваєть,
	Празника Рождества, будь-ли Воскресенiя не знаєть.
	Ти, земле турецька, вiро бусурманська,
	Ти, розлука християнська!
	Ужо ти розлучила не єдиного за сiм лiт войною:
955  Мужа з жоною, брата з сестрою,
	Дiток маленьких з отцем i маткою.
	Визволь, Боже, бiдного невольника
	На свято-руський берег,
	На край веселий,
960  Меж народ хрещений!"

	Тодi Марко Рудий, суддя вiйськовий,
	Теє зачуває,
	Товаришам своїм,
	Козакам, бiдним невольникам,
965  Стиха словами промовляє:
	"Будемо, панове-козаки,
	Вiд щирого серця Господа благати,
	Аби схотiв нам помочь дати,
	Душу добру християнську на помочь нам послати,
970  Щоб кайдани залiзнi нам одмикала,
	На свято-руський берег,
	В города християнськi, на волю пускала,
	Як то було з козаками, бiдними невольниками,
	У темницi мурованiй,
975  У неволi турецькiй...

	Що на Чорному морi,
	На каменi бiленькому,
	Там стояла темниця кам`яная.
	Що у тiй темницi пробувало сiмсот козакiв,
980  Бiдних невольникiв.
	То вони тридцять лiт у неволi пробувають,
	Божого свiту, сонця праведного у вiчi собi не видають.
	То до їх дiвка-бранка
	Маруся, попiвна Богуславка,
985  Приходжає,
	Словами промовляє:
	"Гей, козаки,
	Ви, бiднiї невольники!
	Угадайте, що в нашiй землi християнськiй за день тепера?"
990  Що тодi бiднi невольники зачували,
	Дiвку-бранку,
	Марусю, попiвну Богуславку,
	По рiчах познавали,
	Словами промовляли:
995  "Гей, дiвко-бранко,
	Маруся, попiвна Богуславко!
	Почiм ми можем знати,
	Що в нашiй землi християнськiї за день тепера?
	Що тридцять лiт у неволi пробуваєм,
1000 Божого свiту, сонця праведного у вiчi собi не видаем,
	То ми не можемо знати,
	Що в нашiй землi християнськiй за день тепера."
	Тодi дiвка-бранка,
	Маруся, попiвна Богуславка,
1005 Теє зачуває,
	До козакiв словами промовляє:
	"Ой козаки,
	Ви, бiднiї невольники!
	Що сьогодня у нашiй землi християнськiй Великодня субота,
1010 А завтра Святий празник, роковий день Великдень."
	То тодi тi козаки теє зачували,
	Бiлим лицем до сирої землi припадали,
	Дiвку-бранку,
	Марусю, попiвну Богуславку,
1015 Кляли-проклинали:
	"Та бодай ти, дiвка-бранко,
	Маруся, попiвна Богуславко,
	Щастя й долi собi не мала,
	Як ти нам Святий день, роковий день Великдень сказала!"
1020 То тодi дiвка-бранка,
	Маруся, попiвна Богуславка,
	Теє зачувала,
	Словами промовляла:
	"Ой козаки,
1025 Ви, бiднiї невольники!
	Та не лайте мене, не проклинайте!
	То як буде наш пан турецький до мечетi вiд`їжджати,
	То буде менi, дiвцi-бранцi,
	Марусi, попiвнi Богуславцi,
1030 На руки ключи вiддавати;
	То я буду до темницi приходжати,
	Темницю вiдмикати,
	Вас всiх, бiдних невольникiв, на волю випускати."
	То на Святий празник, роковий день Великдень,
1035 Став пан турецький до мечетi вiд`їжджати,
	Став дiвцi-бранцi,
	Марусi, попiвнi Богуславцi,
	На руки ключи вiддавати.
	Тодi дiвка-бранка,
1040 Маруся, попiвна Богуславка,
	Добре дбає —
	До темницi приходжає,
	Темницю вiдмикає,
	Всiх козакiв,
1045 Бiдних невольникiв,
	На волю випускає
	I словами промовляє:
	"Ой козаки,
	Ви, бiднiї невольники!
1050 Кажу вам, добре дбайте,
	В городи християнськi утiкайте,
	Тiльки, прошу я вас, одного города Богуслава не минайте,
	Моєму батьку й матерi знати давайте:
	Та нехай мiй батько добре дбає,
1055 Грунтiв, великих маєткiв нехай не збуває,
	Великих скарбiв не збирає,
	Та нехай мене, дiвки-бранки,
	Марусi, попiвни Богуславки,
	З неволi не викупляє,
1060 Бо я вже потурчилась, побусурменилась
	Для розкошi турецької,
	Для лакомства нещасного!"
	Ой визволи, Боже, нас всiх, бiдних невольникiв,
	З тяжкоi неволi,
1065 З вiри бусурманської,
	На яснiї зорi,
	На тихi води,
	У край веселий,
	У мир хрещений!"

1070 Тодi Мусiй Грач, войськовий трембач,
	Тiї слова зачуває,
	Марковi Рудому, суддє вiйськовому,
	Словами промовляє:
	"Не годиться нам, козакам,
1075 Бiдним невольникам,
	Чиєйсь помочi дожидати!
	Треба нагоди слушної чекати,
	З полону турецького, з каторги бусурманської
	На волю тiкати,
1080 Один одного твердо тримати,
	Посеред шляху широкого не забувати,
	Щоб не сталося з нами,
	Як з трьома братами,
	Трьома бiдними невольниками...

1085 Як iз землi турецькоi
	Да з вiри бусурменської,
	Iз города iз Озова
	Не пили-тумани вставали:
	Тiкав повчок,
1090 Малий невеличок,
	Тiкало три братикi рiдненькi,
	Три товаришi сердечшнi.
	Два кiнних, третiй пiший-пiхотинець
	За кiнними бiжить-пiдбiгає,
1095 Кров`ю слiди заливає,
	За стремена хватає,
	Словами промовляє:
	"Браття миле, браття любе!
	Хоч один ви илосердя майте,
1100 Опрани кульбаки, добич iз коней скидайте,
	Мене, брата-пiхотнця, мiждо конi берiте,
	Хоч пiв-чверть милi увезiте
	I дороженьку укажiте,
	Нехай я буду знати,
1105 Куди за вами в городи християнськi з тяжкої неволi втiкати."
	То старший брат згорда словами промовляє:
	"Чи подобенство, мiй брате,
	Щоб я своє добро турецьке на шляху покидав,
	Тебе, труп, на коня брав?
1110 Одначе ми сами не втечемо
	Нi тебе не ввеземо.
	Будуть кримцi та нагайцi, безбожнi бусурмани,
	Тебе, пiшого пiхотинця, на спочинах минати,
	А нас будуть кiньми доганяти
1115 I назад в Турещину завертати."
	То брат пiший-пiхотинець за кiнними бiжить-пiдбiгає,
	Чорний пожар под бiлi ноги пiдгортає,
	Словами промовляє:
	"Браття любе, браття миле!
1120 Хоч один же ви милосердiє майте,
	Назад конi завертайте,
	З пiхов шаблi виймате,
	Менi, брату меншому, пiшому-пiхотинцю, з плiч голову здiмайте,
	В чистiм полi поховайте,
1125 Звiру-птицi на поталу не подайте."
	То старший брат згорда словами промовляє:
	"Чи подобенство, брате, тебе рубати?
	Одначе, шабля не вiзьме,
	Рука не зведеться,
1130 Серце не осмiлиться
	Тебе рубати!
	А як ти жив-здоров будеш,
	Сам у землi християнськi увiйдеш."
	То брат найменший, пiший-пiхотинець, за кiнними бiжить-пiдбiгає,
1135 Словами промовляє:
	"Браття миле, браття любе!
	Хоч один же ви милосердiє майте:
	Будете до тернiв, до байракiв прибiгати,
	Так у боки забiгайте,
1140 Вiти терновi рубайте,
	По шляху покидайте,
	Менi, брату меншому, пiшому-пiхотинцю, по признаку давайте!"
	То стали брати старший та середульший до тернiв та байракiв прибiгати, —
	У боки забiгали,
1145 Вiти терновi зеленi рубали,
	Брату меншому, пiшому-пiхотинцю, признаку давали.
	Да став же брат найменший, пiший-пiхотинець, до байракiв прибiгати,
	Став вiти терновiї знаходжати;
	У руки бере.
1150 К серцю кладе,
	Словами промовляє
	I сльозами ридає:
	"Боже мiй милий, Сотворителю небесний!
	Видно то мої братiки сюда з тяжкої неволi втiкали,
1155 Об менi велике стараннє мали.
	Коли б менi Господь помiг з тяжкої неволi озовської втiкати,
	Мог би я своїх братикiв при старостi лiт шановати i поважати!"
	То стали же брати старший та середульший на полiвку iзбiгати,
	На степи високi, на великi дороги розхiдниї, —
1160 Не стало тернiв та байракiв рубати;
	То став же брат середульший до старшого промовляти:
	"Нум, брате, ми з себе зеленi жупани скидати,
	Червону та жовту китайку видирати,
	Пiшому брату меншому на признаку покидати,
1165 Нехай же вiн бiдний знає, куди за нами, кiнними, тiкати!"
	То став же брат старший згорда словами промовляти:
	"Чи подобенство, брате,
	Щоб я своє добре турецьке на шматки драв,
	Брату меншому на признаки давав?
1170 Як вiн жив-здоров буде,
	Так сам у землi християнськi без наших признакiвприбуде."
	То брат середульший милосердiє має,
	Iз свого жупана червону та жовту китайку видирає,
	По шляху стеле-покладає,
1175 Меншому брату признаки даває.
	То став брат найменший, пiший-пiхотинець, на полiвку iзбiгати,
	На степи високi, на великi дороги розхiднiї, —
	Нема нi тернiв, нi байракiв,
	Неяких признакiв.
1180 Став червону китайку та жовту знаходжати;
	У руки бере,
	К серцю кладе,
	Словами промовляє
	I сльозами ридає:
1185 "Що не дурно ж ся червона та жовта китайка по шляху валяється:
	Либонь моїх братикiв на свiтi немає!
	Альбо їх порубано,
	Альбо їх пострелено,
	Альбо у неволю тяжку позаймано!
1190 Коли би я мог добре знати,
	Що їх порубано альбо пострелено,
	Мог би я в чистому полi тiла шукати,
	В чистому полi поховати,
	Звiру-птицi на поталу не дати"...
1195 Побило ж брата молодшего в полi
	Три недолi:
	Одно безвiддя,
	Друге безхлiбя,
	Третє те, що тихiй вiтер з нiг валяє;
1200 До Осавур-могли прибуває,
	На Осавур-могилу зiходжає,
	Там собi беспечне девятого дня спочивок має,
	Девятого дня iз неба води-погоди вижидає.
	Мало-немного спочивав,
1205 К йому вовки-сiроманцi находжали,
	Орли-чорнокрильцi налiтали,
	В головках сiдали,
	Хотiли заздалегоди живота темний похорон одправляти.
	Тодi вiн словами промовляє:
1210 "Вовцi-сiроманцi, орли-чорнокильцi,
	Гостi мої милi!
	Хоть мало-немного обождiте,
	Пока козацька душа з тiлом розлучиться.
	Тодi будете менi з лоба чорнi очi висмикати,
1215 Бiле тiло коло жовтої кості оббiрати,
	I комишами вкривати."
	Мало-немного спочивав...
	От, руками не вiзьме,
	Ногами не пiйде,
1220 I ясно очима на небо не згляне...
	На небо взирає,
	Тяжко вздихає:
	"Голово моя козацькая!
	Бувала ти в землях турецьких,
1225 У вiрах бусурманських, —
	А тепер припало на безвiддi, на безхлiбi погибати!
	Девятий день хлiба в устах не маю,
	На безвiддi, на безхлiбi погибаю"...
	Не чорна хмара налiтала,
1230 Не буйнi вiтри вiнули,
	Як душа козацька-молодецька з тiлом розлучалась.
	Тодi вовцi-сiроманцi находжали,
	I орли-чорнокрильцi налiтали,
	В головках сiдали,
1235 З лоба чорнiї очi висмикали,
	Бiле тiло коло жовтої костi оббiбрали,
	Жовту кость попiд зеленими яворами розношали
	I комишами вкривали.
	А ще стали брати старший та середульший до рiчки Самарки прибiгати,
1240 Стала їх темна нiчка обiймати,
	Стал брат старший до середульшого промовляти:
	"Станемо, братiку, тута конi попасiмо:
	Тут могили великi,
	Трава хороша
1245 I вода погожа.
	Станьмо тутечка, подождiмо,
	Поки сонце обiгрiє,
	Чи не прибуде iк нам наш пiший-пiхотинець.
	Тодi на його велике усердiє маю,
1250 Усю добич скидаю,
	Його пiшого мiждо коней хватаю."
	"Було б тодi, брате, як я казав, хватати!
	Тепер девятий день минув,
	Як хлiб-сiль їв, воду пив, —
1255 Досi його й на свiтi немає..."
	Тодi вони коней пустопаш попускали,
	Кульбаки пiд себе послали,
	Ружжя по комишах поховали,
	Безпечно спать полягали,
1260 Свiтової зорi дожидали.
	Став Божiй свiт свiтати,
	Стали вони на коней сiдати,
	Через рiчку Самарку у християнськi землi утiкати, —
	Став брат старший до середульшого промовляти:
1265 "Як ми буде, братiку, до отця, до матки прибувати,
	Як ми їм будем повiдати?
	Будем ми, брате, по правдi казати, —
	Буде нас отець-мати проклинати;
	А будем ми, брате, перед отцем, перед маткою олгати, —
1270 Так буде нас Господь милосердний i видимо, i невидимо карати.
	А хиба, брате, так iскажемо:
	Що не в одного пана пробувли,
	Не одну неволю мали,
	I ночної доби з тяжкої неволi втiкали,
1275 Так ми й до його забiгали:
	"Устань, брате, з нами, козаками, з тяжкої неволi втiкати!"
	Либонь вiн так iсказав:
	"Тiкайте ж ви, братця,
	А я буду тут оставаться,
1280 Чи не буду собi луччого долi-щастя мати."
	А буде отець-мати помирати,
	I будем грунт-худобу на двi частi паювати,
	I третє мiж нами не буде мiшати."
	Тут теє промовляли,
1285 I не сизi орли заклекотали,
	Як на їх турки-яниченьки iз-за могили напали, —
	Пострiляли, порубали,
	Конi з добиччу назад у Турещину позавертали.
	Полегла двох братiв голова вище рiчки Самарки,
1290 Третя у Осавур-могили.
	А слава не вмре, не поляже
	Од нинi до вiка!"

	Тодi Кiшка Самiйло, гетьман запорозький,
	Теє зачуває,
1295 До козакiв, бiдних невольникiв, словами промовляє:
	"Ви, козаки-молодцi, добре дбайте:
	Один одного в бiдi не залишайте,
	Вiри нашiй християнськiй не ломайте,
	Як князь Дмитро, князь Корецький, ся тримайте...

1300 Од недiлi першого дня
	Стояв обоз невелик
	В чистiм полi на Цецорi.
	А в тiм обозi був гетьманом
	Всiм жолнiром i всiм паном
1305 Князь Дмитро, князь Корецький.
	Третього дня з своєю дружиною
	Обiд з ними обiдає,
	А о своїй пригодi не вiдає.
	Аж де взявся хан татарський,
1310 Вдарив на обоз син поганський,
	Весь табор преч разгромив.
	Там всi полки вирубали,
	Всю дружину зарубали,
	Корецького живцем взяли,
1315 До Царигорода повели,
	Назад йому очi зав`язали
	Чорним бритом азаматом.
	Аж к ньому яничари промовляють:
	"Княже Дмитро, пан Корецький,
1320 Чи ти воюєш, чи крамуєш,
	Чи нашого Царигорода разглядаєш?"
	А тодi князь Корецький листи пише,
	Листи пише, тяжко здише,
	До своєї матинки посилає:
1325 "Ой мати моя Корецькая!
	Продай Корець i Межирiче,
	Викупи мене з неволеньки!"
	А к йому мати листа одписала:
	"Я ж тебе три рази з неволi викупала,
1330 Мiста-села потратила,
	Потiхи нi разу з тебе не мала.
	Четвертий раз уже не буду,
	Мiста-села не тратить буду,
	Скарбiв моїх не тратить буду."
1335 А що рече турецький цар:
	"Ввiруй, князь, в вiру нашу,
	А потопчи вiру вашу,
	А доньку рiдну мою бери."
	А що ж рече князь Дмитро:
1340 "Бодай ти того, царю, не дождав,
	Що я твою вiру ввiрував,
	А християнську поламав.
	Ей, коли б тепер при менi був мiй острий мiч,
	То б я тобi, поганече, зняв голову з плiч;
1345 Научив би я тебе вiрi своєї,
	Мiч бы утопивши у кровi твоєї."
	Взлився в той час турецький цар,
	Сказав на слуги свої яничари:
	"Озьмiте його на море Чорноє,
1350 Скиньте його на гак високий.
	Нехай високо сидить,
	Далеко глядить,
	Де зобачить на морi гявура —
	Нехай нам повiдає."
1355 Повисiв князь Корецький два днi,
	I пити-їсти не їв.
	Аж третього дня наступає.
	Приходили от турецького царя його наглядати,
	Стали до нього словами промовляти:
1360 "Княже Дмитро, князь Корецький,
	Високо сидиш,
	Далеко глядиш,
	Чи не бачиш ти на морi гявура?"
	Аж он промовить княже Дмитро:
1365 "Високо сиджу,
	Далеко гляджу,
	Не бачу нiде на морi гявура,
	Тiльки бачу на дубi високiм голуба з голубкою.
	Коли б при менi мiй тугий лук i мої стрiлки,
1370 Убив би я голуба з голубкою:
	Єдно вашому пану на снiданнє,
	А другоє на обiданнє."
	Яничари на смiх тоє пiднiмали,
	Тугой лучок йому подавали.
1375 Княже Дмитро двi стрiлки-калинiвки на лук накладає,
	До голубкiв мiряє.
	Як налучив,
	Так умiрив
	Та забив голуба з голубкою.
1380 Назад тугий лучок подає,
	До яничарiв промовляє:
	"Пiдiте, яничари,
	Вiзьмiте два голуби,
	Свому пану єдного на снiданнє,
1385 А другого на обiданнє."
	Аж прийшли яничари до свого пана:
	"Пане, пане наш, царю турецький!
	Вбив князь Корецький два голуби,
	Одного на вечерю, другого на обiданнє.
1390 Аж не вбив княже Корецький голуба з голубкою,
	Вбив царевича з царiвною,
	З його рiдною сестрою."
	А що мовить турецький цар до яничар:
	"Подiте князя Корецького з гакiв здiймайте,
1395 А перед мене приведiте."
	Княже Дмитро перед царем став,
	На криж свої руки складав,
	Словами стиха промовляв:
	"Ой пане мiй, пане царю!
1400 Зготував я тобi з голубкiв вечерю."
	Рече турецький цар до князя Дмитра:
	"Не голуби то, то мої дiти,
	Син-царевич з царiвною.
	Княже Дмитро тожесь хитер!
1404 Нiхто тебе не ухитрить,
	Хiба тебе смерть ухитрить."

	Скоро Лях Бутурлак, ключник галерський,
	Сотник переяславський,
	Недовiрок християнський,
1410 Теє зачуває,
	Кiшку Самiйла, гетьмана запорозького,
	За руку хватає,
	Поряд с собою саджає,
	Тяжких кайданiв не одмикає,
1415 Словами стиха промовляє:
	"Ой Кiшко Самiйло, гетьмане запорозький,
	Добре ти вчини,
	Зi мною, товаришем своїм, козаком старим, поговори,
	Бо єсть у мене що пити i iсходити,
1420 Тiльки нi з ким про життя козацьке разговорити."
	То Кiшка Самiйло, гетьман запорозький,
	Словами промовляє:
	"Ай, Ляше Бутурлаче, брате старесенький!
	Колись i ти був у такiй неволi,
1425 Як ми тепера!
	Добре нам вчини,
	Хоч нас, старшину, одiмкни —
	Хай би i ми у городi побували,
	Панське весiлля добре знали."
1430 Каже Лях Бутурлак:
	"Ой Кiшко Самiйло, гетьмане запорозький,
	Батьку козацький! Добре ти вчини:
	Вiру християнську пiд нозi пiдтопчи,
	Хрест на собi поламни.
1435 Аще будеш вiру християнську пiд нозi топтати,
	Будеш у нашого пана молодого
	За рiдного брата пробувати,
	Будеш козакам, бiдним невольникам,
	Як Бог подасть, допомагати.
1440 Чи не чув ти про Iвана Богуславця,
	Гетьмана запорозького?..

	В городi Козловi стояла темниця камiнная,
	Сiм сажень в землю вмурованная.
	У тiй темницi пробувало сiмсот козакiв,
1445 Бiдних невольникiв.
	Мiж ними без старшини козацької не бувало —
	Був один старший старшиною Iван Богуславець,
	Гетьман запорозький.
	Вони десять лiт пробували у неволi.
1450 То Iван Богуславець, сидя собi, думає та гадає,
	До козакiв словами промовляє:
	"Козаки, панове-молодцi!
	Що у нас сьогоднi за день — Велика субота,
	Завтра буде Святий день — Великдень,
1455 Будуть нашi отцi рано вставати,
	До Божого дому приступати,
	Божеє слово вислухати,
	Нас, бiдних невольникiв, поминати."
	То всi невольникi теє зачували,
1460 Дрiбними сльозами обливали,
	Iвана Богуславця лаяли-проклинали:
	"Бодай ти собi, Iванець Богуславець, щастя i долi не мав,
	Що ти нам сей празник одказав."
	Iван Богуславець теє зачуває,
1465 Словами промовляє:
	"Не лайте мене, братцi, не проклинайте,
	Може нам, братцi, Бог милосердний буде помагати,
	Чи не будем ми з неволi виступати?"
	То в недiлю рано-пораненько
1470 Алтин-пашева турецька од мужа зоставала,
	Свого мужа поховала,
	До темницi приходжала,
	Темницю одмикала,
	Помiж невольниками похождала,
1475 Iвана Богуславця за бiлую руку брала,
	Ще словами промовляла:
	"Iванче Богуславче!
	Коли б ти свою вiру християнську поламав,
	А нашу бусурманську на себе брав,
1480 Я б твоїх невольникiв всiх iз темницi випускала,
	В землю християнськую хорошенько проводжала."
	Iван Богуславець теє зачуває,
	Словами промовляє:
	"Алтин-пашева, панi молодая!
1485 Як не будеш ти менi християнською вiрою урiкати,
	Буду я тебе за жону до себе брати!"
	То вже Алтин-пашева, панi молодая,
	Хмелю не заживала,
	Християнською вiрою не урiкала,
1490 Всiх невольникiв iз темницi випускала,
	В землю християнскую хорошенько проводжала..."

	То скоро Кiшка Самiйло теє зачував,
	Словами промовляв:
	"Ой Ляше Бутурлаче,
1495 Сотнику переяславський,
	Недовiрок християнський!
	То чув я про Iвана Богуславця,
	Гетьмана запорозького,
	Недовiрка християнського,
1500 Як вiн вiру нашу пiд нозi топтав,
	У туркiв-яничарiв за рiдного брата пробував,
	Та вiд того у землi вашiй поганiй,
	У вiрi проклятiй,
	Щастя-долi не мав...

1505 Бо як стала Алтин-пашева, панi молодая, хмiль заживати,
	Стала з молодими турецькими панами гуляти,
	Стала Iванцевi Богуславцевi християнською вiрою урiкати:
	"Дивиться, панове,
	Який у мене муж прекрасний!
1510 То вiн у нас побусурменився дл розкошi турецької."
	Iван Богуславець теє зачуває,
	До Чорного моря швиденько прибiгає,
	В лодку сiдає,
	Козакiв серед Чорного моря доганяє,
1515 До козакiв у судно вступає.
	Алтин-пашева, панi молодая, до Чорного моря приходжає,
	Iвана Богуславця в суднi забачає,
	Дрiбними сльозами обливає:
	"Iване Богуслаче!
1520 Бодай тебе Господь милосердний на сiм свiтi iзбавив,
	Як ти мне, молоденьку, зрадив!"
	То ще як стала темна нiчка наступати,
	Стали козаки до города Козлова прибувати,
	Стали на туркiв на сонних набiгати,
1525 Стали їх рубати,
	Город Козлов огнем-мечем розбивати,
	Срiбло-золото, дорогую одежу забирати.
	Став Iван Богуславець Алтин-пашеву, панi молодую, рубати,
	Стали од пристанi козловської поспiшати
1530 I ще до свiта до города Сiчi пробувати,
	В городi Сiчi сокровища турецькi роздiляти,
	Стали вже козаки словами промовляти:
	"Iване Богуславче, гетьмане запорозький!
	Десять лiт у неволi пробував,
1535 Нi одного козака не утеряв!"

	Бодай же ти, Ляше Бутурлаче,
	Сотнику переяславський,
	Недовiрку християнський,
	Того не дiждав,
1540 Щоб я вiру християнську пiд нозi топтав!
	Хоч буду до смертi бiду та неволю приймати,
	А буду в землi козацькiй голову християнську покладати;
	Ваша вiра погана,
	Земля проклята!"

1545 Скоро Лях Бутурлак теє зачуває,
	Кiшку Самiйла у щоку затинає:
	"Ой, — каже, — Кiшка Самiйло, гетьмане запорозький,
	Будеш мене в вiрi християнськiй укоряти —
	Буду тебе паче всiх невольникiв доглядати,
1550 Старiї i новiї кайдани направляти,
	Ланцюгами поперек втроє буду брати!"
	То тi два турчини теє зачували,
	До Алкана-пашi прибували:
	"Алкан-пашо, трапезонтськеє княжя! Безпечно гуляй:
1555 Доброго i вiрного ключника маєш;
	Кiшку Самiйла в щоку затинає,
	В турецьку вiру ввертає!"
	То Алкан-паша, трапезонтськеє княжя, великую радiсть мало,
	Пополам дорогiї напитки раздiляло,
1560 Половину на галеру одсилало,
	Половину з дiвкою Санджакiвною уживало.
	Став Лях Бутурлак дорогiї напитки пити-пiдпивати,
	Стали умисли козацькую голову ключника розбивати:
	"Господи, єсть у мене що пити i iсходити,
1565 Тiльки нi з ким об вiрi християнськiй разговорити."
	До Кiшки Самiйла прибуває,
	Поруч себе саджає,
	Дорогого напитка метає,
	По два, по три кубки в руки наливає.
1570 То Самiйло Кiшка по два, по три кубки в руки брав,
	То у рукава, то в пазуху, крiзь третю хустку додолу пускав.
	Лях Бутурлак по єдиному випивав,
	То так напився,
	Що з нiг звалився.
1575 То Кiшка Самiйло да угадав:
	Ляха Бутурлака до лiжка вмiсто дитяти спати клав,
	Сам вiсiмдесят чотири ключи з-пiд голови виймав,
	На п`ять чоловiк по ключу давав:
	"Козаки-панове, добре майте,
1580 Один одного одмикайте,
	Кайдани iз нiг, iз рук не кидайте,
	Полуночної години ожидайте!"
	Тодi козаки один одного одмикали,
	Кайдани iз рук iз нiг не кидали,
1585 Полуночної години ожидали.
	А Кiшка Самiйло чогось догадав,
	За бiдного невольника ланцюгами втроє себе прийняв,
	Полуночної години ожидав.
	Стала полуночная година наступати,
1590 Став Алкан-паша з вiйськом до галери прибувати,
	То до галери прибував, словами промовляв
	"Ви, турки-яничари, помаленьку ячiте,
	Мойого вiрного ключника не збудiте!
	Самi ж добре помiж рядами проходжайте,
1595 Всякого чоловiка осмотряйте,
	Бо тепер вiн подгуляв,
	Щоб кому пiльги не дав."
	То турки-яничари свiчи в руки брали,
	Помiж рядiв проходжали,
1600 Всякого чоловiка осмотряли,
	Бог помiг — за замок руками не приймали!
	"Алкан-пашо, безпечно почивай!
	Доброго i вiрного ключника маєш:
	Вiн бiдного невольника з ряду до ряду посаджав,
1605 По три, по два старiї кайдани i новiї посправляв,
	А Кiшку Самiйла ланцюгами утроє прийняв."
	Тодi турки-яничари у галеру входжали,
	Безпечно спати полягали,
	А котрiї хмiльнi бували, на сон знемагали,
1610 Коло пристанi Козловської спати полягали...
	Тодi Кiшка Самiйло полуночноў години дождав,
	Сам мiж козаками устав,
	Кайдани iз рук, iз нiг у Чорнеє море пороняв;
	У галеру входжає, козакiв пробуждає,
1615 Саблi будатнiї на вибiр вибирає,
	До козакiв промовляє:
	"Ви, панове-молодцi, кайданами не стучите,
	Ясини не вчинiте,
	Нiкоторого турчина в галерi не збудiте..."
1620 То козаки добре зачували,
	Самi з себе кайдани скидали,
	У Чорнеє море кидали,
	Нi одного турчина не збудили.
	Тодi Кiшка Самiйло до козакiв промовляє:
1625 "Ви, козаки-молодцi, добре, братiє, майте,
	Од города Козлова забiгайте,
	Туркiв-яничарiв рубайте,
	Которих живцем у Чорнеє море бросайте!"
	Тодi козаки од города Козлова забiгали,
1630 Туркiв-яничарiв упень рубали,
	Которих живих у Чорнеє море бросали,
	А Кiшка Самiйло Алкана-пашу iз лiжка взяв,
	На три частi растяв, у Чорнеє море побросав,
	До козакiв промовляв:
1635 "Панове-молодцi! Добре дбайте!
	Всiх у Чорнеє море бросайте,
	Тiльки  Ляха Бутурлака не рубайте,
	Мiждо вiйськом для порядку
	За яризу вiйськового заставляйте!"
1640 Тодi козаки добре мали,
	Всiх туркiв у Чорнеє море пометали,
	Тiльки Ляха Бутурлака не зрубали,
	Мiждо вiйськом для порядку,
	За яризу вiйськового заставляли.
1645 Тодi галери од пристанi одпускали,
	Самi Чорним морем далеко гуляли.

	Да ще у недiлю барзо рано-пораненьку
	Не сива зозуля закувала,
	Як дiвка Санджакiвна коло пристанi походжала.
1650 "Алкан-пашо, трапезонтськеє княжату
	Нащо ти на мене такеє виликеє пересердiє маєш,
	Що од мене сьогоднi барзо рано виiджаєш?
	Коли б була от отця i матусi
	Сорома i наруги прийняла,
1655 З тобою хоч єдину нiч переночувала!.."
	Скоро ся теє промовляла.
	А козаки галеру от пристанi одпускали,
	Самi Чорним морем далеко гуляли.
	А ще у недiльку у полуденну годину
1660 Лях Бутурлак од сна  пробуждає,
	По галерi поглядає, що нi єдиного турчина у галерi немає.
	Тодi Лях Бутурлак iз лiжка вставає,
	До Кiшки Самiйла прибуває, у ноги впадає:
	"Ой Кiшко Самiйле, гетьмане запорозький, батьку козацький!
1665 Не будь же ти на мене,
	Як я був наостанцi вiка мойого на тебе!
	Бог тобi помiг неприятеля побiдити,
	Да не умiтимеш у землю християнську входити!
	Добре ти учини: половину козакiв у окови до опачин посади,
1670 А половину у турецькеє дорогеє плаття наряди.
	Бо ще будемо од города Козлова
	До города Царьграда гуляти,
	Будуть iз города Царьграда дванадцять галер вибiгати,
	Будуть Алкана-пашу з дiвкою Санджакiвною
1675 По зальотах поздравляти,
	То як будешь отвiт давати?"
	Як Лях Бутурлак научив,
	Так Кiшка Самiйло, гетьман запорозький, учинив:
	Половину козакiв у окови посадив,
1680 А половину у турецькеє дорогеє плаття нарядив.
	Стали од города Козлова до города Цареграда гуляти,
	Стали iз Цареграда дванадцять галер вибiгати
	I галеру iз гармати гукати,
	Стали Алкан-пашу з дiвкою Санджакiвною
1685 По зальотах поздоровляти.
	То Лях Бутурлак чогось догадав,
	Сам не чердак виступав,
	Турецьким бiленьким завивалом махав;
	Раз мовить по-грецьки,
1690 Удруге — по турецьки.
	Каже: "Ви, турки-яничари, помаленьку, браття, ячiте,
	Од галери одвернiте.
	Бо тепера вiн подгуляв, на упокой почиває,
	На похмiлля знемагає.
1695 Казав: "Як буду назад гуляти,
	То не буду вашої милостi i повiк забувати!"
	Тодi турки-яничари од галери одвертали,
	До города Цареграда убiгали,
	Iз дванадцяти штук гармат гримали,
1700 Ясу воздавали.
	Тодi козаки собi добре дбали,
	Сiм штук гармат собi арештували,
	Ясу воздавали,
	На Лiман-рiку iспадали,
1705 К Днiпру-Славутi низенько уклоняли:
	"Хвалим тя, Господи, i благодарим!
	Були п`ятдесят штири годи у неволi,
	А тепер чи не дасть нам Бог на час по волi!"

	А у Тендерi-островi Семен Скалозуб
1710 З вiйськом на заставi стояв,
	Да на тую галеру поглядав,
	До козакiв промовляв:
	"Козаки, панове-молодцi! Що сiя галера — чи блудить,
	Чи свiтом нудить,
1715 Чи много люду царського має,
	Чи за великою добиччю ганяє?
	То ви добре майте,
	По двi штуки гармат набирайте,
	Тую галеру iз грiзної гармати привiтайте,
1720 Гостинця їй дайте!
	Єслi турки яничари — упень рубайте!
	Єслi бiднi невольники — то помочi дайте!"
	Тодi козаки промовляли:
	"Семене Скалозубе, гетьмане запорозький,
1725 Батьку козацький!
	Десь ти сам боїшся,
	I нас, козакiв, страшишся.
	Єсть сiя галера не блудить,
	Не свiтом нудить,
1730 Нi много люду царського має,
	Нi за великою добиччю ганяє.
	Се, може, є давнiй бiдний невольник
	Iз неволi утiкає."
	"Ви вiри не доймайте,
1735 Хоч по двi гармати набирайте,
	Тую галеру iз грiзної гармати привiтайте,
	Гостинця їй дайте!
	Як туркиi-яничари — то упень рубайте,
	Єслi бiдний невольник — то помочi дайте!"
1740 То козаки, як дiти, не гораздо починали,
	По двi штуки гармат  набирали,
	Тую галеру iз грiзної гармати привiтали,
	Три доски у судна вибивали,
	Води днiпровської напускали...
1745 Тодi Кiшка Самiйло, гетьман запорозький,
	Чогось одгадав, сам на чердак виступав,
	Червонiї, хрещатiї давнiї корогви iз кишенi винiмав,
	Розпустив,
	До води похилив,
1750 Сам низенько уклонив:
	"Козакi-молодцi! Сiя галера не блудить,
	Нi свiтом нудить,
	Нi много люду царського має,
	Нi за великою здобиччю ганяє, —
1755 Се єсть давнiй бiдний невольник
	Кiшка Самiйло iз неволi утiкає;
	Були п`ятдесят штири роки у неволi,
	Тепер чи не дасть Бог хоч на час по волi..."
	Тодi козаки у каюки скакали,
1760 Тую галеру за мальованi облавки брали,
	Да на пристань стягали,
	Од дуба до дуба
	На Семена Скалозуба паювали,
	Тую галеру на пристань стягали.
1765 Тодi: злато-синiї киндяки — на козаки, на бiляки,
	Златоглави — на отамани,
	Турецькую бiлую габу — на козаки, на бiляки,
	А галеру на пожар спускали,
	А сребло, злато — на три частi паювали:
1770 Первую часть брали, на церкви накладали,
	На Святого Межигорського Спаса,
	На Трехтимирiвський монастир,
	На Святую Сiчовую Покрову давали,
	Котору давнiм козацьким скрабом будували,
1775 Щоб за їх, вставаючи i лягаючи,
	Милосердного Бога благали;
	А другую часть помiж собой паювали;
	А третю часть брали,
	Очертами сiдали,
1780 Пили та гуляли,
	Iз семип`ядних пищалей гримали,
	Кiшку Самiйла по волi поздоровляли:
	"Здоров, — кажуть, — здоров, Кiшка Самiйле,
	Гетьмане запорозький! Не загинув єси у неволi,
1785 Не загинеш iз нами, козаками, по волi!"

	Тодi козаки-нетяги, товаришi вiйськовiї, теє зачували,
	Пиво грече у кiнви наливали,
	Кiшку Самiйла, гетьмана запорозького, поминали:
	"Ой, полягла Кiшки Самiйла голова
1790 В Київi — Каневi монастирi,
	Слава не умре, не поляже!
	Буде слава славна
	Помiж козаками,
	Помiж друзями,
1795 Помiж лицарями,
	Помiж добрими молодцями!"

	Тодi Веремiй Волошин, козак гетьманський,
	Як став про тую славу козацькую зачувати,
	Став про вiйни великiї, про звитяги лицарськiї промовляти,
1800 Богдана Хмельницького, батька козацького, поминати:
	"Ой, Хмеле, Хмельницький!
	Учинив ти ясу
	I мiж панами великую трусу!.."

ПIСНЯ ЧЕТВЕРТА

про Богдана Хмельницького

батька козацького

	Як iз день-години
1805 Счинилися великi вiйни на Українi.
	От тодi ж то не могли обiбрати,
	За вiру християнську одностайно стати;
	Тiльки обiбрався Барабаш та Хмельницький,
	Да Клиша Бiлоцеркiвський.
1810 От тодi вони од своїх рук листи писали,
	До короля Радислава посилали.
	Тодi ж то король Радислав листи читає,
	Назад отсилає,
	У городi Черкаськiм Барабаша гетьманом настановляє:
1815 "Будь ти, Барабаш, у городi Черкаськiм гетьманом,
	А ти, Клиша, у городi Бiлої Церкви полковником,
	А ти, Хмельницький, у городi Чигиринi хоть писарем вiйськовим."
	От тодi ж то небагато Барабаш, гетьман молодий, гетьманував,
	Тiльки пiвтора года.
1820 Тодi ж то Хмельницький добре дбав,
	Кумом до себе гетьмана молодого Барабаша зазивав,
	А ще дорогими напитками його вiтав,
	I стиха словами промовляв:
	"Ей, пане куме, пане Барабашу, пане гетьмане молодий!
1825 Чи не могли б ми з тобою удвох королiвських листiв прочитати,
	Козакам козацькi порядки подавати,
	За вiру християнську одностайно стати?"
	От тодi ж то Барабаш, гетьман молодий,
	Стиха словами промовляє:
1830 "Эй, пане куме, пане Хмельницький, пане писарю вiйськовий!
	Нащо нам з тобою королiвськi листи удвох читати,
	Нащо нам козакам козацькi порядки давати?
	Чи не лучче нам з ляхами,
	Мостивими панами,
1835 З упокоєм хлiб-сiль по вiк вiчний уживати?"
	От тодi ж то Хмельницький на кума свого Барабаша
	Велике пересердя має,
	Ще кращими напитками вiтає.
	От тодi ж то Барабаш, гетьман молодий,
1840 Як у кума свого Хмельницького доброго напитку напивсь,
	Дак у нього i спать поваливсь.
	От тодi ж то Хмельницький добре дбав,
	Iз правої руки, iз мiзинного пальця щирозлотий перстень iзняв,
	Iз лiвої кишенi ключи виймав,
1845 З-пiд пояса шовковий платок висмикав,
	На слугу свого повiреного добре кликав-покликав:
	"Ей, слуго ти мiй, повiрений Хмельницького!
	Велю я тобi добре дбати,
	На доброго коня сiдати,
1850 До города Черкаського до панi Барабашевої прибувати."
	От тодi то слуга, повiрений Хмельницького, добре дбав,
	На доброго коня сiдав,
	До города Черкаського скорим часом, пильною годиною прибував,
	До панi Барабашевої у двiр уїжджав,
1855 У сiнi ввiйшов — шличок з себе скидав,
	У свiтлицю ввiйшов — низький поклон послав,
	Тiї значки на скам`ю покладав,
	А ще стиха словами промовляв:
	"Ей, панi, каже, — ти, панi Барабашева, гетьмановна молодая!
1860 Уже ж тепер твiй пан Барабаш, гетьман молодий,
	На славнiй Українi з Хмельницьким великi банкети вчиняють,
	Велiли вони тобi сiї значки до рук приймати,
	А менi листи королiвськiї оддати.
	Чи не могли б вони iз своўм кумом Хмельницьким
1865 Удвох прочитати,
	I козакам козацькiї порядки давати?"
	От тодi ж то панi Барабашева, гетьмановна,
	Удариться об пол руками,
	Обiллється дрiбними сльозами,
1870 Промовить стиха словами:
	"Ей, не горе-бiди мойому пану Барабашу
	Схотiлося на славнiй Українi з кумом своїм Хмельницьким
	Великi банкети вчиняти!
	Нащо б їм королiвськiї листи удвох читати?
1875 Не лучче б їм iз ляхами,
	Мостивими панами,
	З упокоєм хлiб-сiль вiчнiї часи уживати?
	А тепер неха не зарiкається Барабаш, гетьман молодий,
	На славнiй Українi огнiв та теренiв iзгашати,
1880 Тiлом своїм панським комари годувати —
	От кума свого Хмельницького."
	От тодi ж то панi молодая Барабашевая
	Стиха словами промовляє:
	"Ей, слуго, повiрений Хмельницького!
1885 Не можу я тобi листи королiвськi до рук подати,
	А велю тобi до ворiт одходжати,
	Королiвськi листи у шкатулi iз землi виймати."
	От тодi-то слуга, повiрений Хмельницького,
	Як сi слова зачував,
1890 Так скорим часом, пильною годиною до ворiт одходжав,
	Шкатулку iз землi з королiвськими листами виймав,
	Сам не доброго коня сiдав,
	Скорим часом, пильною годиною до города Чигирина прибував,
	Свойому пану Хмельницькому королiвськi листи до рук добре оддавав.
1895 От тодi-то Барабаш, гетьман молодий, од сна устає,
	Королiвськi листи у кума свого Хмельницького зоглядає.
	Тодi i напитку дорогого не попиває,
	А тiльки з двора тихо вiд`їжджає,
	Да на старосту свого Крачевського кличе, добре покликає:
1900 "Ей, старосто, — каже, — ти мiй старосто Крачевський!
	Коли б ти добре дбав,
	Кума мого Хмельницького живцем узяв,
	Ляхам, мостивим панам, до рук подав,
	Ще б нас могли ляхи, мостивiї пани, за бiлозорiв почитати."
1905 От тодi-то  Хмельницький як тiї слова зачував,
	Так на кума свого Барабаша велике пересердя мав,
	Сам на доброго коня сiдав,
	Слугу свого повiреного з собой забрав.
	От тодi ж то припало йому з правої руки
1910 Чотири полковники:
	Первий полковниче Максиме Ольшанський,
	А другий полковниче Мартине Полтавський,
	Третiй полковниче Iване Богуне,
	А четвертий Матвiй Бороховичу.
1915 От тодi-то вони на славну Україну прибували,
	Королiвськi листи читали,
	Козакам козацькi порядки давали.
	Тодi-то у святий день у Божествений вiвторок
	Хмельницький козакiв до сходу сонця пробуждає
1920 I стиха словами промовляє:
	"Ей, козаки, дiти, друзi, молодцi!
	Прошу вас, добре дбайте,
	Од сна уставайте,
	Руський отченаш читайте,
1925 На лядськi табури наїжджайте,
	Лядськi табури на три частi розбивайте,
	Ляхiв, мостивих панiв, упень рубайте,
	Кров їх лядську у полi з жовтим пiском мiшайте,
	Вiри своєї християнської у поругу вiчнi часи не подайте!"
1930 От тодi ж то козаки, друзi-молодцi, добре дбали,
	Од сна уставали,
	Руський отченаш читали,
	На лядськi табури наїжджали,
	Лядськi табури на три частi розбивали,
1935 Ляхiв, мостивих панiв, упень рубали,
	Кров їх лядську у полi з жовтим пiском мiшали,
	Вiри своєї християнської у поругу вiчнi часи не подали.
	От тодi-то Барабаш, гетьман молодий, конем поїжджає,
	Плаче-ридає
1940 I стиха словами промовляє:
	"Ей, пане куме, пане Хмельницький, пане писарю вiйськовий!
	Нащо б тобi королiвськi листи у панi Барабашевої визволяти?
	Нащо б тобi козакам козацькi порядки давати?
	Не лучче б тобi з нами iз ляхами,
1945 З мостивими панами,
	Хлiб сiль з упокоєм уживати?
	От тодi-то Хмельницький
	Стиха словами промовляє:
	"Ей, пане куме, пане Барабашу, гетьману молодий!
1950 Як будеш менi сими словами докоряти,
	Не зарiкаюсь я тобi самому з плiч головку, як галку, зняти,
	Жону твою i дiтей у полон живцем забрати,
	Турецькому салтану у подарунок одiслати."
	От тодi-то Хмельницький як тi слова зговорив,
1955 Так гаразд добре учинив:
	Куму свойому Барабашевi, гетьману молодому,
	З плiч головку, як галку, зняв,
	Жону його i дiтей живцем забрав,
	Турецькому салтану у подарунок одiслав,
1960 З того часу Хмельницький гетьманувати став.
	От тодi-то козаки, дiти, друзi-молодцi,
	Стиха словами промовляли:
	"Ей, гетьмане Хмельницький,
	Батю наш, Зинов-Богдане Чигиринський!
1965 Дай, Боже, щоб ми за твоєю головою пили та гуляли,
	Вiри своєї християнської у поругу на вiчнi часи не подали!"

	Як вiд Кумiвщини до Хмельниччини,
	Як вiд Хмельниччини та до Брянщини,
	Як вiд Брянщини та й до сього ж дня,
1970 Як у землi королiвськiй та добра не було:
	Як жиди-рандарi
	Всi шляхи козацькi та заорендували,
	Що на однiй милi
	Та по три шинки становили.
1975 Зводили щогли на високих могилах.
	Iще ж то жиди-рандарi у тому не перестали:
	На славнiй Українi всi козацькi торги заорендували;
	Та брали мито-промито:
	Вiд возного по пiвзолотого,
1980 Вiд пiшого-пiшеницi по три денежки мита брали,
	Вiд неборака-старця
	Брали кури та яйця,
	Та iще питає:
	"Ци нема, котик, сце цого?"
1985 Iще ж то жиди-рандарi у тому не перестали:
	На славнiй Українi всi козацькi церкви заорендували.
	Которому б то козаку альбо мужику дав Бог дитину появити,
	То не йди до попа благословиться,
	Та пiди до жида-рандаря то полож шостак,
1990 Щоб позволив церкву одчинити,
	Тую дитину охрестити.
	Iще ж то которому б то козаку альбо мужику дав Бог дитину одружити,
	То не йди до попа благословиться,
	Та пiди до жида-рандаря та положи битий таляр,
1995 Щоб позволив церкву одчинити,
	Тую дитину одружити.
	Iще ж то жиди-рандарi у тому не перестали,
	На славнiй Українi всi козацькi рiки заорендували:
	Перва на Самарi,
2000 Друга на Саксанi,
	Третя на Гнилiй,
	Четверта на Пробойнiй,
	П`ята на рiчцi Кудесцi.
	Котрий би то козак альбо мужик захотiв риби ловити,
2005 Жiнку з дiтьми покормити,
	То не йди до попа благословиться,
	Та пiди до жида-рандаря та постучи йому часть оддать,
	Щоб позволив на рiчцi риби вловити,
	Жiнку свою з дiтьми покормити.
2010 Тодi ж то один козак мимо кабака iде,
	За плечима мушкет несе,
	Хоче на рiчцi утя вбити,
	Жiнку свою з дiтьми покормити.
	То жид-рандарь у квартирку поглядає,
2015 На жидiвку свою стиха словами промовляє:
	"Ей, жидiвочка ж моя, Рася!
	Що сей козак думає, що вiн у кабак не вступить,
	За денежку горiлки не купить,
	Мене, жида-рандаря, не перепросить,
2020 Щоб позволив йому на рiчцi утя вбити,
	Жiнку свою з дiтьми покормити?"
	Тодi-то жид-рандарь стиха подходжає,
	Козака за патли хватає,
	То козак на жида-рандаря скоса, як ведмiдь, поглядає,
2025 Iще жида-рандаря мостивим паном узиває:
	"Ей, жиду, — каже, — жиду-рандаре,
	Мостивий пане!
	Позволь менi на рiчцi утя убити,
	Жiнку свою з дiтьми покормити!"
2030 Тодi-то жид-рандарь у кабак уходжає,
	На жидiвку стиха словами промовляє:
	"Ей, жидiвочка ж моя Рася!
	Биту менi тепер в Бiлiй Церквi наставним равом:
	Назвав мене козак мостивим паном!"
2035 Тодi-то у святий Божествений день у четверок,
	Як жиди-рандарi у Бiлу Церкву на сейм збирались,
	Один до одного стиха промовляли:
	"Ей, жиди ж ви, жиди-рандарi!
	Що тепер на славнiй Українi слишно?"
2040 "Слишен, — говорять, — тепер у нас гетьман Хмельницький!
	Як вiд Бiлої Церкви та до славного Запорiжжя
	Не така вже стоїть жидiвська сторожа!"
	Тодi обiзветься один жид Оврам
	(У того невеличкий крам, —
2045 Тiльки шпильки та голки,
	Що ходив поза Днiпром та дурив козацькi жiнки):
	"Ей, жиди ж ви, жиди-рандарi!
	Як iз Низу тихий вiтер повине,
	Вся жидiвська сторожа погине!"
2050 Тодi ж то у святий день Божествений вiвторок
	Гетьман Хмельницький козакiв до сходу сонця у похiд виправляв,
	Iстиха словами промовляв:
	"Ей, козаки ви, дiти-друзi!
	Прошу вас — добре дбайте,
2055 Вiд сну уставайте,
	Руський отченаш читайте,
	На славну України прибувайте,
	Жидiв-рандарiв упень рубайте,
	Кров їх жидiвську у полi з жовтим пiском мiшайте,
2060 Вiри своєї християнської у поругу не подайте,
	Жидiвського шабашу не пильгуйте!"
	Оттодi-то жиди-рандарi догадливi бували,
	Усi до города Полонного повтiкали,
	Тодi-то Хмельницький на славну Україну прибував,
2065 Нi одного жида-рандаря не зоставав.
	Тодi-то Хмельницький не пишний бував,
	До города Полонного прибував,
	Вiд своїх рук листи писав,
	У город Полонного подавав:
2070 "Ей, ви, полоняне, полонянська громада!
	Коли б ви добре дбали,
	Жидiв-рандарiв менi до рук подали!"
	Тодi-то полоняни вiдписали:
	"Пане гетьман Хмельницький!
2075 Хоть будем один по одному лягати,
	А не можем тобi жидiв-рандарiв до рук подати!"
	Оттодi-то Хмельницький у другий раз листи писав,
	У город Полонного подавав:
	"Ой, полоняне, полонянська громада,
2080 Нехороша ваша рада!
	Єсть у мене одна пушка "Сирота" —
	Одчиняться вашi залiзнi широкi ворота!"
	Тодi-то у святий Божий четверок
	Хмельницький до сходу сонця уставав,
2085 Пiд город Полонноє ближче прибував,
	У город Полонного гостинця подавав.
	Тодi-то жиди-рандарi гiрким голосом заволали:
	"Ей, полоняне, полонянська громада!
	Коли б ви добре дбали,
2090 Вiд Польщi ворота вiдбивали,
	Та нас за Вiслу-рiчку хоть в одних сорочках пускали!
	То ми б за рiчкою Вiслою пробували,
	Та собi дiтей дожидали,
	Та їх добрими дiлами научали,
2095 Щоб на козацьку Україну i кривим оком не поглядали!"
	Оттодi-то козакам у городу Полонному дана воля на три часа з половиною:
	"Пийте-гуляйте,
	Коло жидiв-рандарiв собi здобу хорошу майте!"
	Тодi-то козаки у городi Полонному пили-гуляли,
2100 Здобу хорошу собi коло жидiв-рандарiв мали;
	Обратно на славну Україну прибували,
	Очеретом сiдали,
	Сребло, злато на три частi паювали:
	Первую часть на Покрову Сiчовую та на Спаса Межигорського отдавали,
2105 Другу часть на меду та на оковитiй горiлцi пропивали,
	Третю часть мiж собою, козаками, паювали.
	Тодi-то не один козак за пана Хмельницького Бога просив,
	Що не один жидiвський жупан зносив.

	Ой, обiзветься пан Хмельницький,
2110 Отаман-батько Чигиринський:
	"Гей, друзi-молодцi,
	Браття-козаки запорожцi!
	Добре дбайте, барзо гадайте,
	Iз ляхами пиво варити зачинайте:
2115 Лядський солод, козацька вода,
	Лядськi дрова, козацька труда!"
	Ой, з того пива
	Зробили козаки з ляхами превеликеє диво!
	Пiд городом Корсунем вони станом стали,
2120 Пiд Стебловим вони солод замочили,
	Ще й пива не зварили,
	А вже козаки Хмельницького з ляхами барзо посварили.
	За тую бражку
	Зчинили козаки з ляхами велику драчку;
2125 За той молот
	Зробили козаки з ляхами превеликий колот;
	А за той не знать який квас
	Не одного ляха козак, якби скурвого сина, за чуба стряс.
	Ляхи чогось догадались —
2130 Вiд козакiв чогось утiкали,
	А козаки на ляхiв нарiкали:
	"Ой ви, ляхове,
	Песькi синове!
	Чом ви не дожидаєте,
2135 Нашого пива не допиваєте?"
	Тодi козаки ляхiв доганяли,
	Пана Потоцького пiймали,
	Як барана зв`язали
	Та перед Хмельницьким гетьмана примчали:
2140 "Гей, пане Потоцький!
	Чом у тебе й досi розум жиноцький?
	Не вмiв ти єси в Кам`янськiм Подiльцi пробувати,
	Печеного поросяти, курицi з перцем та шапраном уживати,
	А тепер не зумiєш ти з нами козаками, воювати,
2145 I житньої соломахи з тузлуком уплiтати,
	Хiба велю тебе до рук кримському хану дати,
	Щоб навчили тебе кримськi нагаї сирої кобилини жовати!"
	Тодi ляхи чогось догадались,
	На жидiв нарiкали:
2150 "Гей ви, жидове,
	Поганськi синове!
	Нащо то ви великий бунт, тривоги зривали,
	На милю по три корчми становили,
	Великiї мита брали:
2155 Вiд возового
	По пiвзолотого,
	Вiд пiшого — по два грошi,
	А ще й не минали сердешного старця —
	Вiдiбрали пшоно та яйця!
2160 А тепер ви тiї скарби збирайте,
	Та Хмельницького єднайте,
	А то як не будете Хмельницького єднати,
	То не зарiкайтесь за рiчку Вiслу до Полонного тiкати!"
	Жидове чогось догадались,
2165 За рiчку Случу тiкали,
	Котрi тiкали до рiчки Случi,
	То погубили чоботи й онучi;
	А котрi до Прута,
	То була вiд козакiв Хмельницького дороженькая барзо крута.
2170 На рiчцi Случi
	Обломили мост iдучи,
	Затопили всi клейноди
	I своў лядськi бубни;
	Котрi бiгли до рiчцi Росi,
2175 То засталися голi й босi.
	То обiзветься первий жид Гичик
	Та хапаєтья за бичик,
	Обiзветься другий жид Шльома:
	"Ой, я ж пак не буду на сабас вдома!"
2180 Третiй жид обiзветься Оврам:
	"У мене невеликий крам —
	Шпильки, голки,
	Кремiння, люльки;
	Так я свiй крам
2185 У коробку склав
	Та козакам п`ятами накивав."
	Обiзветься четвертий жид Давидко:
	"Ой брате Лейбо! Уж пак iз-за гори козацькi корогви видно!"
	Обiзветься п`ятий жид Юдко:
2190 "Нумо до Полонного утiкати прудко!"
	Тодi жид Лейбо бiжить,
	Аж живiт дрижить,
	Як на школу погляне,
	Його серце жидiвське зiв`яне:
2195 "Ей, школо ж моя, школа мурована!
	Тепер тебе нi в пазуху взяти,
	Нi в кiшеню сховати,
	Але ж доведеться Хмельницького козакам на срач, на балачки покидати!"
	Отсе, пановi-молодцi, над Полонним не чорна хмара встала,
2200 Не одна панi ляшка удовою зосталась.
	Озоветься одна панi ляшка:
	"Нема мого пана Яна!
	Десь його зв`язали козаки, як би барана,
	Та повели до свого гетьмана!"
2205 Озоветься друга панi ляшка:
	"Нема мого пана Кордаша!
	Десь його Хмельницького козаки повели до свого коша!"
	Озоветься третя панi ляшка:
	"Нема мого пана Якуба!
2210 Десь узяли Хмельницького козаки та, либонь, повiсили його на дуба!"

	То пан Хмельницький,
	Житель чигиринський,
	То вiн ночей не досипає,
	Коло Случ-рiчки ляхiв та жидiв доганяє.
2215 Скоро догнав увечерi пiзно,
	I там стало дуже на вулицях тiсно.
	I там до їх прибуває,
	Ще й на козакiв гукає,
	Да ще й словами промовляє:
2220 "Друзi, панове-молодцi! До Случ-рiчки прибувайте,
	Жидiв та ляхiв упень рубайте
	I до їх козацькими словами промовляйте:
	"Ото буде по той бiк Случi ваше,
	А по сей бiк буде пана Хмельницького й наше!"

2225 Як iз низу, iз Днiстра, тихий вiтер повiває,
	Бог Святий знає, Бог Святий i вiдає,
	Що Хмельницький думає-гадає.
	Тодi ж то не могли знати нi сотнiки, нi полковники,
	Нi джури козацькiї,
2230 Нi мужi громадськiї.
	Батьку Зинов-Богдан Чигиринський
	У городi Чигиринi задумав вже й загадав:
	Дванадцять пар пушок вперед себе одiслав,
	А ще й сам з города Чигирина рушав;
2235 За ним козаки йдут, яко ярая бджола гудуть,
	Которий козак не має в себе шаблi булатної,
	Пищалi семип`ядної,
	Той казак кий на плече забирає,
	За гетьманом Хмельницьким в охотнеє вiйсько поспiшає.
2240 От тодi ж то, як до рiчки Днiстра прибував,
	На три частi козакiв переправляв,
	А ще до города Сороки прибував,
	Под городом Сорокою шанцi копав,
	У шанцях куренем стояв,
2245 А ще од своїх рук листи писав,
	До Василя Молдавського посилав,
	А в листах приписував:
	"Эй, Василю Молдавський,
	Господарю Волоський!
2250 Що тепер будеш думати й гадати:
	Чи будеш зо мною битися?
	Чи миритися?
	Чи городи свої волоськi уступати?
	Чи червiнцями полумиски сповняти?
2255 Чи будеш гетьмана Хмельницького благати?"
	Тодi Василь Молдавський,
	Господарь Волоський,
	Листи читає,
	Назад одсилає,
2260 А в листах приписує:
	"Пане-гетьмане Хмельницький,
	Батьку Зинов-Богдан чигиринський,
	Не буду я з тобою нi битися,
	Нi миритися,
2265 Нi городiв тобi волоських уступати,
	Нi червiнцями полумискiв сповняти:
	Не лучче б тобi покоритися старшому,
	Нiж менi тобi, меншому?"
	Оттодi ж то Хмельницький, як сiї слова зачував,
2270 Так на доброго коня сiдав,
	Коло города Сороки поїжджав,
	На город Сороку поглядав,
	I ще стиха словами промовляв:
	"Ей, городе, городе Сороко!
2275 Ще ти моїм козакам-дiтям не заполоха, —
	Буду я тебе доставати,
	Буду я з тебе великi скарби мати,
	Свою голоту наповняти,
	По битому таляру на мiсяць жалування давати."
2280 От тодi-то Хмельницький як похваливсь,
	Так горазд добре й учинив:
	Город Сороку у недiлю рано з надобiддя взяв,
	На ринку обiд пообiдав,
	К полуденнiй годинi до города Сочави припав,
2285 Город Сочаву огнем запалив
	I мечем сплюндрував.
	Отодi-то iншi сiчавцi гетьмана Хмельницького у вiчi не видали,
	Усi до города Ясси повтiкали,
	До Василя Молдавського iстиха словами промовляли:
2290 "Эй, Василю Молдавський,
	Господарю наш Волоський!
	Чи будеш за нас одностайно стояти?
	Будем тебе голдовати,
	Коли ж не будеш за нас одностайно стояти,
2295 Будем iншому пану кровiю вже голдовати."
	Оттодi-то Василь Молдавський,
	Господарь Волоський,
	Пару коней у коляску закладав,
	До города Хотина од`їжджав,
2300 У Хвилецького-капiтана стацiжєю стояв,
	Тодi ж то од своїх рук листи писав,
	До Iвана Потоцького, коронного польского, посилав:
	"Ей, Iване Потоцький,
	Коронний польский!
2305 Ти ж бо то на славнiй Українi п`єш-гуляєш,
	А об моїй  пригодi нiчого не знаєш.
	Що ж то в нас гетьман Хмельницький, русин,
	Всю землю мою волоську обрушив,
	Все моє поле коп`єм iзорав,
2310 Усiм моїм волохам, як галкам,
	З плiч головки познiмав.
	Де були в полi стежки, дорожки,
	Волоськими головами повимощував,
	Де були в полi глубокiї долини,
2315 Волоською кровiю повиповнював."
	Оттодi-то Iван Потоцький,
	Коронний польский,
	Листи читає,
	Назад одсилає,
2320 А в листах приписує:
	"Ей, Василю Молдавський,
	Господарю Волоський!
	Коли ж ти хотiв у своїй землi волоськiй проживати,
	Було б тобi Хмельницького у вiчнi часи не займати,
2325 Бо дався менi гетьман Хмельницький гаразд добре знати:
	У першiй вiйнi—
	На Жовтiй Водi —
	П`ятнадцять тисяч моїх лицарiв стрiчав  —
	Невеликий їм одвiт давав:
2330 Всiм, як галкам, з плiч головки поздiймав,
	Трьох синiв моїх живцем узяв,
	Турецькому султану в подарунок одiслав!
	Мене, Iвана Потоцького,
	Коронного польского,
2335 Три днi на проковi край пушки держав,
	Анi пити менi, нi їсти не давав.
	То дався менi гетьман Хмельницький гаразд добре знати,
	Буду його вовiк вiчний пам`ятати!"
	То Василь Молдавський до Ясс прибуває,
2340 Словами промовляє:
	"Ой ви, Ясси мої Ясси!
	Були єсте барзо краснi!
	Да вже не будете такi,
	Як прийдуть козаки!.."

2345 Ей, чи гаразд, чи добре наш гетьман Хмельницький учинив,
	Що з ляхами, з мостивими панами, у Бiлiй Церквi замирив?
	Да велiв ляхам,
	Мостивим панам,
	По козакам, по мужикам стацiєю стояти,
2350 Да не велiв великої стацiї вимишляти.
	То ж тi ляхи, мостивiї пани, по козаках i по мужиках стацiєю постали,
	Да великую стацiю вимишляли,
	Од їх ключи поодбирали,
	Да стали над їх домами господарями.
2355 Хазяїна на конюшню одсилає,
	А сам iз його жоною на подушках почиває.
	То козак альбо мужик iз конюшнi приходжає,
	У кватирку поглядає, —
	Аж лях, мостивий пан, iще з його жоною на подушках спочиває.
2360 То вiн один осьмак у карманi має,
	Пiде з тоски да з печалi у кабак, да й той прогуляє.
	То лях, мостивий пан, од сне уставає,
	Юлицею йде,
	Як свиня нескребана, попереду ухом веде,
2365 Iще слухає-прослухає,
	Чи не судить його козак альбо мужик.
	У кабак уходжає,
	То йому здається, що козак медом шклянкою або горiлкой чаркою вiтає,
	Аж його козак межi очi шклянкою шмагає
2370 I iще стиха словами промовляє:
	"Ей, ляхи ж ви, ляхи,
	Мостивiї пани!
	Хотя ж ви од нас ключи поодбирали.
	I стали над нашими домами господарями, —
2375 Хоч б ви на нашу кумпанiю не находжали!"
	Тодi ж козаки стали у радi, як малiї дiти,
	Од своїх рук листи писали,
	До гетьмана Хмельницького посилали,
	А в листах приписували:
2380 "Пане гетьмане Хмельницький
	Батьку Зинов Чигиринський!
	За що ти на нас такий гнiв положив,
	Нащо ти на нас такий ясир наслав?
	Уже ж ми тепер нi в чому волi не маєм:
2385 Ляхи, мостивiї пани, од нас ключи поодбирали,
	I стали над нашими домами господарями."
	Тодi-то Хмельницький листи читає,
	Стиха словами промовляє:
	"Ей, козаки, дiти-друзi, небожата!
2390 Подiждiте ви мало, трохи-небогато, —
	Як од Святої Покрови, до Свiтлого тридневного Воскресенiя.
	Як дасть Бог, що прийде весна-красна,
	Буде вся наша голота рясна!"
	Тодi-то Хмельницький добре дбав,
2395 Козакiв до схiд сонця у поход випроводжав
	I стиха словами промовляв:
	"Ей, козаки, дiти-друзi,
	Прошу вас, добре дбайте,
	На славну Україну прибувайте,
2400 Ляхiв, мостивих панiв, упень рубайте,
	Кров їх лядську у полi з жовтим пiском мiшайте,
	Вiри святої християнської у поругу не давайте!"
	Тодi ляхи, мостивiї пани, догадливi бували,
	Усi по лiсах, по кущах повтiкали.
2405 То козак i лiсом бiжить,
	А лях за кущем i лежачи дрижить.
	То козак ляха за кущем знаходжає,
	Келепом мiж плiч наганяє,
	I стиха словами промовляє:
2410 "Ей, ляхи ж ви, ляхи,
	Мостивiє пани,
	Годi ж вам поза кущами валятися,
	Пора до наших жiнок на опочинок йти,
	Уже нашi жинки i подушки поперебивали,
2415 Вас, ляхiв, мостивих панiв, ожидали!"
	Тодi-то ляхи козакiв рiдними братами узивали:
	"Ей, козаки, рiднiї братцi!
	Коли б ви добре дбали
	Да нас за Вiслу-рiчку хоть в одних сорочках пускали!"
2420 От тодi-то ляхам Бог погодив,
	На Вiслi-рiчцi лiд обломив.
	Тодi-то козаки ляхiв рятовали:
	За патли хватали,
	Да ще й далi пiд лiд пiдпихали
2425 I стиха словами промовляли:
	"Ей, ляхи ж ви, ляхи,
	Мостивiї пани,
	Колись нашi дiди над цiєю рiчкою козаковали
	Да в цiй рiчцi скарб поховали,
2430 Як будете скарби находити,
	Будем з вами пополам дiлити,
	Тодi будем з вами за рiдного брата жити.
	Ступайте! Тут вам дорога одна —
	До самого дна!"

2435 Зажурилася Хмельницького сiдая голова,
	Що при йому нi сотникiв, нi полковникiв нема,
	Час приходить умирати,
	Нiкому пораду дати.
	Покликне вiн на Iвана Луговського,
2440 Писаря вiськового:
	"Iван Луговський,
	Писарь вiйськовий!
	Скорiш бiжи
	Да листи пиши,
2445 Щоб сотники, полковники до мене прибували,
	Хоть мало пораду давали."
	То Iван Луговський,
	Писар вiйськовий,
	Листи писав,
2450 До всiх розсилав.
	То сотники, полковники як їх прочитали —
	Усе покидали,
	До гетьмана Хмельницького скорiй прибували.
	То гетьман добре їх приймає,
2455 Словами промовляє:
	"Панове-молодцi! Добре ви дбайте,
	Собi гетьмана виставляйте,
	Бо я стар, болiю,
	Бiльше гетьманом не здолiю!
2460 Коли хочете, панове, Антона Волочая київського,
	Альбо Грицька Костиря миргородського,
	Альбо Фiлона Чичая кропив`янського,
	Альбо Мартина Пушкаря полтавського."
	То козаки теє зачували,
2465 Смутно собi мали,
	Тяжко вздихали,
	Словами промовляли:
	"Не треба нам Антона Волочая київського,
	Нi Грицька Костыря миргородського,
2470 Нi Фiлона Чичая кропив`янського,
	Нi Мартина Пушкаря полтавського.
	А хочемо ми сина твого Юруся молодого,
	Козака лейстрового."
	"Вiн, панове-молодцi, молодий розум має,
2475 Звичаїв козацьких не знає."
	"Будем ми старих людей бiля його держати,
	Будуть вони його научати,
	Будем його добре поважати,
	Тебе, батька гетьмана, воспоминати!.."
2480 То Хмельницький теє зачував,
	Великую радость собi мав,
	Сльози проливав,
	Сiдою головою поклон отдавав,
	Скоро пiсля того ще й гiрше Хмельницький знемагав,
2485 О прощеньє зо всiма приймав,
	Милосердному Богу душу отдавав.
	То не чорнi хмаре ясне сонце заступали,
	Не буйнiї вiтри в темнiм лузi бушовали,
	Козаки Хмельницького ховали,
2490 Батька свого оплакали.
	А молодий Юрусь под Бiлою Церквою гуляє,
	О смертi отцовськiй не знає.
	Скоро лейтари до його прибували,
	Листи отдавали.
2495 То Хмельницький листи як прочитав,
	Свiта Божого не взвiдав!
	Скоро сотники, полковники прибували,
	Юруся Хмельниченка гетьманом поставляли.
	"Дай Боже, — козаки промовляли, —
2500 За гетьмана молодого,
	Жити, як за старого,
	Хлiба-солi його вживати,
	Города турецькi плюндровати,
	Слави лицарства козацькому вiйську доставати!"

2505 То козаки-нетяги, товаришi вiйськовi, з-за столу вставали,
	Кiнви пiдiймали,
	Гетьмана Хмельницького, батька козацького поминали:
	"Ой, батьку Хмельницький помер,
	А слава його козацька не вмре, не поляже!
2510 То батько Хмельницький добре учинив:
	Польшу засмутив,
	Волощину побiдив,
	Гетьманщину звеселив.
	В той час була честь, слава,
2515 Вiйськовая справа!
	Сама себе на смiх не давала,
	Ворогiв пiд ноги топтала!"
	Скоро Яцько Лохвицькиц, отаман торський, теє зачуває,
	Голову свою козацькую додолу низько схиляє,
2520 Стиха словами промовляє:
	"То як не стали козаки батька Хмеля зачувати,
	То не стали й Юруся Хмельниченко за гетьмана почитати.
	"Юрусю Хмельниченко, — кажуть, гетьмане молодий!
	Не подобало тебе над нами, козаками, гетьманувати,
2525 А подобало б тебе — нашi курiнi козацькi пiдмiтати!"
	Скоро Семен Соленко, бiдний невольник, теє зачуває
	Стиха словами промовляє:
	"За Хмельницького Юрася —
	Пуста стала Україна, звелася,
2530 А за Павла Тетеренка —
	Не поправиться i теперенька.
	Повiяли вiтри все буйнiї,
	Пiшли козаки все смутнiї..."
	Тодi козак Голота, бiдний нетяга, теє зачуває,
2535 Кiнву меду гречего об стiл розбиває,
	Вiд серця гукає:
	"Гей, козаки-молодцi, бiднi нетяги, товаришi вiйськовiї!
	Не час нам, козакам, у городi Сiчi пробувати,
	Срiбло i злато турецькеє паювати,
2540 Мед i оковиту горiлку подпивати.
	А час нам, козакам, добре дбати,
	На Україну повертати,
	Козацькi порядки на поталу не давати,
	За волю козацьку,
2545 За вiру християнську одностайно стати!"

ПIСНЯ П`ЯТА

бунтiвна

про козака-нетягу та дукiв-срiбляникiв

	Ой, полем, полем Килиїмським,
	Битим шляхом Ординським,
	Гей, гуляв, гуляв козак Голота сiм год i чотири,
	Та потеряв з-пiд себе три коня воронiї.
2550 На дванадцятий год повертає, —
	Козак Голота до города Черкас прибуває.
	На козаку, бiдному нетязi,
	Три сиромазi,
	Опанчина рогожовая,
2555 Пояснина хмельовая.
	На козаку, бiдному нетязi, сап`янцi —
	Видно п`яти й пальцi,
	Де ступить — босою ногою слiд пише.
	А ще на козаку, бiдному нетязi, шапка-бирка,
2560 Зверху дiрка,
	Хутро голе, околицi бiг має;
	Вона дощом покрита,
	А вiтром на славу козацьку пiдбита.
	Iще ж то козак Голота до города Черкас прибуває,
2565 Настi Горовоў, кабашницi степової, шукає-питає.
	Скоро козак, Настi Горової, кабашницi степової, допитався,
	Зараз у свiтлицю вбрався.
	Там пили три ляхи,
	Дуки-срiбляники:
2570 Первий пив Гаврило Довгополенко переяславський,
	Другий пив Вiйтенко нiжинський,
	Третiй пив Золоторенко чернигiвський.
	От вони пили-пiдпивали,
	З козака Голоти насмiхали,
2575 На шинкарку покликали:
	"Гей, шинкарко Горовая,
	Насте молодая!
	Добре ти дбай, —
	Нам солодкi меди, оковиту горiлку ще пiдсипай,
2580 Цього козака, пресучого сина, у потилицю з хати випихай.
	Бо вiн десь по винницям, по броварням валявся,
	Опалився, обшарпався, обiдрався,
	До нас прийшов добувати,
	А в iншу корчму буде нести пропивати!"
2585 Тодi шинкарка Горовая,
	Настя, кабашниця степовая,
	Козака Голоту за чуб брала,
	В потилицю з хати вибивала.
	То козак Голота добре дбає,
2590 Козацькими п`ятами опинає.
	Поти п`явся,
	Поки до порога добрався.
	Козацькими п`ятами за порiг зачiпає,
	А козацькими руками за одвiрки хапає,
2595 Пiд мисник голову козацьку-молодецьку ховає.
	Тодi два ляхи, дуки срiбляники на його поглядали,
	З його насмiхали,
	А третiй, Гаврило Довгополенко, переяславський, був обашний:
	Iз кармана людську денежку виймав,
2600 Настi кабашнiй до рук добре оддавав,
	А ще й стиха словами промовляв:
	"Гей, — каже, — ти, шинкарка молода, ти Настя кабашна!
	Ти, — каже, — до сих бiдних козакiв, хоч злая, да й обашна:
	Коли б ти добре дбала,
2605 Сю денежку до рук приймала,
	До погреба одходила,
	Хоч нороцького пива уточила,
	Цьому козаку-нетязi на похмiлля живiт його козацький скрепила!"
	Тодi Настя Горовая,
2610 Шинкарка степовая,
	Сама в льох не ходила
	Да наймичку посилала:
	"Гей, дiвко-наймичко!
	Добре ти вчини,
2615 Кiнву-чвертiвку в руки вхопи,
	Та в льох убiжи,
	Та вiсiм бочок мини,
	А з дев`ятої поганого пива наточи,
	Як маєм ми його свиням виливати,
2620 То будем ми його на таких нетяг раздавати!"
	Тодi дiвка наймичка у льох убiгала,
	Та дев`ять бочок минала,
	Та з десятої п`яного чола меду наточила,
	Та в свiтлицю входжає,
2625 Свiй нiс геть от кiнви одвертає,
	Буцiмто пиво воняє.
	Як подали козаку в руки ту кiнву,
	То став вiн бiля печi
	Та почав пiдпивати пивце грече.
2630 Взяв, раз покуштував, удруге напився,
	А втретє як узяв ту кiнву за ухо,
	Та зробув у тiй коновцi сухо.
	Як став козацьку голову хмiль розбирати,
	Став козак коновкою по мосту добре погримати,
2635 Стали в дукiв-срiбляникiв iз стола чарки й пляшки скакати,
	I стала шинкарська груба скрiзь по хатi лiтати,
	Не стали тодi дуки-срiбляники за сажею свiту Божого видати.
	Тодi тi ляхи, дуки-срiбляники, на його поглядали,
	Словами промовляли:
2640 "Десь цей козак-нетяга нiгде не бував,
	Добрих горiлок не пивав,
	Що його й погане пиво оп`янило!"
	Як став козак Голота теє зачувати,
	Став на ляхiв грiзно гукати:
2645 "Гей ви, ляхове,
	Вразькi синове!
	Iк порогу посувайтесь,
	Менi, козаку-нетязi, на покутi мiсце попускайте!
	Посувайтесь тiсно,
2650 Щоб було менi да на покутi з лаптями сiсти!"
	Тодi ляхи, дуки-срiбляники, добре дбали,
	Дальше iк порогу посували,
	Козаку Голотi бiльше мiсця на покутi попускали.
	Тодi козак Голота на покутi сiдає,
2655 Iз-пiд поли позлотистий недолимок виймає,
	Шинкарцi молодiй за цебер меду застановляє.
	Тодi тi ляхи, дуки-срiбляники, на його поглядали,
	Словами промовляли:
	"Гей, шинкарко Горовая,
2660 Насте молодая,
	Кабашнице степовая!
	Нехай цей козак, бiдний нетяга,
	Не мається в тебе сєї заставщини викупляти,
	Нам, дукам-срiбляникам,
2665 Нехай не зарiкається воли поганати,
	А тобi, Настi кабашнiй, груб топити."
	Оттодi-то козак голота як став цiї слова зачувати,
	Так вiн став чересок виймати,
	Став шинкарцi молодiй, Настi кабашнiй, увесь стiл червiнцями устiлати.
2670 Тодi дуки-срiбляники, як стали в його червiнцi зоглядати,
	Тодi стали його вiтати
	Медом шклянкою
	I горiлки чаркою.
	Тодi й шинкарка Горовая,
2675 Настя молодая,
	Iстиха словами промовляє:
	"Ей, козаче, — каже, — козаче!
	Чи снiдав ти сьогоднi, чи обiдав?
	Ходiмо зi мною до кiмнати,
2680 Сядем ми з тобою поснiдаєм
	Чи пообiдаєм!"
	Тодi козак Голота по кабаку походжає,
	Кватирку одчиняє,
	На бистрiї рiки поглядає,
2685 Кличе, добре покликає:
	"Ой, рiки, — каже, — ви рiки низовiї,
	Помiшницi днiпровiї!
	Тепер ви мене зодягайте,
	Або до себе приймайте!"
2690 Оттодi козак iде,
	Шати дорогiї несе,
	На його козацькi плечi надiє.
	Другий козак iде,
	Боти сап`яновi несе,
2695 На його козацькi ноги надiє.
	Третiй козак iде,
	Шличок козацький несе,
	На його козацьку голову надiє.
	Тодi дуки-срiбляники стиха словами промовляли:
2700 "Ей, не єсть же це, братцi, козак, бiдний нетяга,
	А єсть це Хвесько Голота,
	Новий гетьман запорозький!..
	Присунься ти до нас, — кажуть, — ближче,
	Поклонимось тобi нижче,
2705 Будем радитись, чи гаразд-добре на славнiй Українi проживати!"
	Тодi стали його вiтати медом шклянкою
	I горiлки чаркою.
	То вiн все теє од дукiв-срiбляникiв приймав,
	Сам не випивав,
2710 А все на свої шати проливав:
	"Ей, шати мої, шати! Пийте-гуляйте!
	Не мене шанують, бо вас поважають.
	Як вас на собi не мав,
	То честi од дукiв-срiбляникiв не знав."
2715 Тодi Хвесько Голота, гетьман запорозький, стиха словами промовляє:
	"Ей, козаки, — каже, — дiти, друзi-молодцi!
	Прошу вас, добре дбайте,
	Сих дукiв-срiбляникiв за лоб, наче волов, iз-за стола виводжайте.
	Перед вiкнами покладайте,
2720 В три березини потягайте,
	Щоб вони мене споминали,
	Мене од вiку пам`ятали!"
	Тiльки Гаврила Довгополенко переяславського за те улюбив,
	Край себе садовив,
2725 Що вiн йому за свою денежку пива купив.
	Тодi ж козаки, дiти, друзi-молоцi, добре дбали,
	Сих дукiв-срiбляникiв за лоб брали,
	Iз-за стола, наче волiв, виводжали,
	Перед вiкнами покладали,
2730 У три березини потягали,
	А ще стиха словами промовляли:
	"Ей, дуки, — кажуть, — ви, дуки!
	За вами всi луга i луки, —
	Нiгде нашому брату, козаку-нетязi, стати i коня попасти!"

2735 Тодi Хвесько Голота, гетьман запорозький, добре дбає:
	До ринку черкаського поспiшає,
	Цвiтну хрещату корогов на ринку виставляє,
	Козакiв-молодцiв у охотне вiйсько викликає:
	"Iдите ви зо мною, гетьманом, по всiй славнiй Українi гуляти,
2740 Усiм козакам козацькi порядки давати,
	За волю козацьку,
	За вiру християнську одностайно стати!"
	Буде слава славна
	Помiж козаками,
2745 Помiж друзями,
	Помiж лицарями,
	Помiж добрими молодцями!
	Утверди, Боже, люду руського,
	Народу християнського,
2750 Вiйська Запорозького,
	З усiєю черню днiпровою,
	Низовою,
	На многiє лiта
	До кiнця вiка!
	
1994 - 2001

ДЖЕРЕЛА ТЕКСТУ:

1-30. Розмова Днiпра з Дунаєм. Записано на поч. ХIХ ст. вiд кобзаря Iвана. Надруковано П.Житецьким. Друкується за: Думи. — К., 1969 ("Бiблiотека поета), С. 134-135 (у подальшому — Думи...).
31-126. Козак Голота. Записано у 1852 р. вiд лiрника Архипа Никоненко. Надруковано П.Кулiшем. Друкується за: Думи.., С.45-48.
137. Яцько Лохвицький, отаман торський — Вдова Iвана Сiрка (Думи.., С.188-190).
141. Соленко — Кiшка Самiйло (Думи.., С.91-98).
147. Веремiй Волошин — Про Веремiя Волошина (Думи.., С.234).
161-285. Iван Коновченко. Записано на поч. ХIХ ст. вiд кобзаря Iвана. Надруковано П.Житецьким. Друкується за: Колесса Ф. Українськi народнi думи. — Львiв, 1920, С.101-109. (у подальшому: Колесса...).
297-353. Смерть Федора Безрiдного. Записано у 1814 р. вiд невiдомого кобзаря. Надруковано М.Цертелєвим. Друкується за: Думи.., С.181-183.
362-413. Отаман Матяш Старий. Записано вiд кобзаря Iвана на поч. ХIХ ст. Надруковано П.Житецьким. Друкується за: Думи.., С.186-188.
422-476. Три брати Самарськi. Записано вiд кобзаря Iвана на поч. ХIХ ст. Надруковано П.Житецьким. Друкується за: Думи.., С.136-139.
486-539. Iван Коновченко (див. вище).
547-640. Пирятинський попович Олексiй. Записано на поч. ХIХ ст. вiд кобзаря Iвана. Надруковано П.Житецьким. Друкується за: Думи.., С.122-126.
644-754. Iван Коновченко (див. вище).
758-761. Смерть Iвана Коновченко (Думи.., С.15-27).
770-795. Самiйло Кiшка. Записано у 1832 р. вiд кобзаря Iвана Стрiчки. Надруковано П.Лукашевичем. Друкується за: Думи.., С.15-27.
796-836. Плач невольникiв на каторзi. Надруковано М.Максимовичем у 1849 р. Друкується за: Колесса.., С.65-66.
837-906. Самiйло Кiшка (див вище).
907-960. Плач невольника. Записано у 1830-х рр. вiд невiдомого кобзаря. Надруковано П.Лукашевичем у 1832 р. Друкується за: Колесса.., С.63-64.
976-1069. Маруся Богуславка. Записано у 1840-х рр. вiд кобзаря Н.Ригоренко. Надруковано П.Кулiшем. Друкується за: Думи.., С.64-67.
1085-1292. Утеча братiв iз Азова. Записано у 1840-х рр. вiд кобзаря А.Никоненка. Надруковано П.Кулiшем. Друкується за: Колесса.., С.66-71.
1300-1406. Смерть Корецького. Записано у друiй пол. ХVII ст., вмiщено в збiрцi Кондрацького, 1684 р.). Друкується за: Думи.., С.48-51.
1421-1437. Самiйло Кiшка (див вище).
1442-1491. Iван Богуславець, гетьман запорозький. Записано на поч. ХIХ ст. вiд кобзаря Iвана. Надруковано П.Житецьким. Друкується за: Думи.., С.67-70.
1505-1535. Iван Богуславець, гетьман запорозький (див. вище).
1539-1785, 1789-1796. Самiйло Кiшка (див. вище).
1801-1803. Про Хмельницького (Думи.., С.233-234).
1804-1966. Про Хмельницького та Барабаша. Записано у 1852р. вiд кобзарiв А.Шута та А.Бешка (зведений текст). Надруковано А.Метлинським. Друкується за: Думи.., С.207-214.
1967-2108. Утиски орендарiв. Записано на поч. 1850-х рр., можливо, вiд кобзаря А.Шута. Надруковано П.Кулiшем. Друкується за: Думи.., С.214-220.
2109-2210. Перемога пiд Корсунем. Записано на поч. 1850-х рр., можливо, вiд кобзаря Iв.Ригоренка. Надруковано П.Кулiшем. Друкується за: Думи.., С.220-223.
2211-2224. Корсунська перемога. Друкується за: Кащенко А. Оповiдання про славне вiйсько Запорозьке низове. — К., 1992, С. 115 (у подальшому: Кащенко...).
2225-2340. Про Хмельницького та Василя Молдавського. Записано на поч. 1850-х рр. вiд кобзаря А.Шута. Надруковано П.Кулiшем. Друкується за: Думи.., С.224-228.
2341-2344. Похiд у Молдавiю (Кащенко.., С.119-120).
2345-2434. Про Бiлоцеркiвщину. Записано на поч. 1850-х рр. вiд кобзаря А.Шута. Надруковано П.Кулiшем. Друкується за: Думи.., С.225-231.
2435-2504. Смерть Богдана Хмельницького. Записано у 1814 р. вiд невiдомого кобзаря. Надруковано М.Цертелєвим. Друкується за: Думи.., С.235-237.
2510-2517. Похiд у Молдавiю (див. вище).
2521-2525. Про Хмельницького Богдана смерть... (Думи.., С.237-241).
2528-2531. Про гетьмана Тетерю (Думи.., С.242).
2546-2734. Козак-нетяга Ганджа Андибер. Записано на поч. 1850-х рр. вiд кобзарiв А.Шута, А.Бешка та Н.Ригоренка (зведений текст). Надруковано П.Кулiшем. Друкується за: Думи.., С.146-151.
2743-2754. Самiйло Кiшка (див. вище).

КОРОТКА БIБЛIОГРАФIЯ

Грицай М.С., Бойко В.Г., Дунаєвська Л.Ф. Українська народнопоетична творчiсть. — К., 1983.
Грушевська К. Українськi народнi думи. Т.1-2. — К., 1927-1931.
Думи. — К., 1959.
Думи. — К., 1969.
Думи. — К., 1974.
Думи. — К., 1982.
Житецкий П. Мысли о народных малороссийских думах. — К., 1893.
Исторические песни малорусского народа с объяснением Вл.Антоновича и М.Драгоманова. Т.1-2. — К., 1874-1875.
Кирдан Б.П. Украинские народные думы. — М., 1962.
Колесса Ф. Українськi народнi думи. — Львiв, 1920.
Колесса Ф. Мелодiї українських народних дум. — К., 1969.
Лисенко М.В. Про народну пiсню i про народнiсть в музицi. — К., 1955.
Манжура I. Степовi думи та спiви. — Спб, 1889.
Нудьга Г.А. Український поетичний епос (Думи). — К., 1971.
Ревуцький Д. Українськi думи та пiснi iсторичнi. — К., 1930.
Рильский М. Героїчний епос українського народу. — К., 1955.
Українська народна поетична творчiсть. Т.1. — К., 1958.
Франко I. Студiї над українськими пiснями.// Франко I. Зiбрання творiв. — Т.43. — К., 1986.
Цапенко I. Питання розвитку героїчного епосу схiдних слов`ян. — К., 1959.
Цертелев Н.А. Опыт собрания старинных малороссийских песней. — СПб, 1819.




[Об авторе] [Книги] [Стихи] [Статьи] [История] [Рецензии] [Галерея] [Форум] [Ссылки]
© Все материалы сайта, Андрей Валентинов
© Составление, дизайн Алексей "Алькор" Королев, 2002.
© Дизайн, графическое оформление Елена Дрозд (Kinoid_a), 2002
Редактор страницы Алексей "Алькор" Королёв. Подготовка материалов - Елена Дрозд (Kinoid_a).
Использование материалов страницы без согласования с авторами и/или редакцией запрещается.