Володимир ПУЗIЙ
Сучасна гра у давню Грецiю

Традицiї лiтературної гри, коли кiлька письменникiв створюють спiльне просторово-часове поле, при цьому не працюючи у спiвавторствi, дуже давнi. Подiбну спробу у минулому роцi зробили й вiдомi харкiвськi фантасти: Дмитро Громов i Олег Ладиженський (друкуються пiд спiльним псевдонiмом Генрi Лайон Олдi) написали довтомний роман "Одиссей, сын Лаэрта", а Андрiй Валентинов -- двотомний же роман "Диомед, сын Тидея". Книжки можна читати в будь-якiй почерговостi: спочатку "Диомеда", потiм "Одиссея", чи навiть спочатку першi томи обох романiв, а потiм -- другi. Головне -- їх треба прочитати разом, оскiльки обраний письменниками стиль оповiдi вiд першої особи не дозволяє оповiдачевi-герою прокоментувати та роз`яснити усi подробицi подiй, що вiдбувалися. Одiссей Олдi та Дiомед Валентинова дивляться на однi й тi ж самi подiї з рiзних точок зору, читач же має змогу ознайомитися з обома -- й замислитися над тим, а що ж насправдi вiдбувалося за сивої давнини десь пiд стiнами Трої. I чому в численних античних свiдоцтвах стiльки суперечливих фактiв та описiв геть нелогiчних вчинкiв розумних начебто героїв...

"Ми похованi десь пiд Троєю"...

Iсторичнi романи завжди користувалися у читача стабiльним попитом -- з одного боку, як такi собi популярнi пiдручники з iсторiї, з iншого -- як розважальне чтиво. Звичайно ж, якiсть викладу та й вiдповiднiсть тексту певним iсторичним реалiям буває рiзною. Але коли за перо (чи то пак -- за клавiатуру) сiдає фахiвець-iсторик, який майстрно володiє словом, маємо усi пiдстави очiкувати на щось цiкаве.

Андрiй Валентинов, бiльше вiдомий серед студентiв Харкiвського нацiонального унiверситету як Андрiй Валентинович Шмалько, -- у першiй своїй iпостас`ї -- доволi знаний i популярний письменник, в iншiй же -- iсторик з багаторiчним стажем як археологiчних розкопок, так i викладання з фаху. В Харковi та Москвi його iсторико-мiфологiчнi романи виходили i виходять досить солiдними накладами, i цiкавiсть до них не вщухає. Не є вийнятком з правил i новий двотомник Валентинова "Диомед, сын Тидея".

Отож, маємо чергову книгу, присвячену Троянськiй вiйнi. Взагалi-то, у колишнього радянського читача з давньогрецьким епосом стосунки вельми приязнi. Чи то так вплинув класичний Кун зi своїми "Мiфами давньої Грецiї", чи Голосовкер зi "Сказаннями про титанiв", чи перекладенi Грейвз iз Аполодором?.. -- про Гомера i не згадуватимемо. А для України, з її колишнiми грецькими колонiями-полiсами, взагалi тема ця видається особливо "рiдною". Та й переспiвiв античних сюжетiв, вiдповiдно, маємо достатньо, як своїх, так i iноземних. I от, тепер "Диомед".

Перше враження вiд роману трохи несподiване: не звик наш читач, що белетрестичний, начебто, твiр, до нього, читача, не заграє, вмовляючи, на зразок керолiвських пирiжкiв та мiкстур: "Прочитай мене!" "Пирiжок" вiд Валентинова, можливо, має надто тверду шкоринку, але вже якщо розпробуєш, прорвешся через насиченi невiдомими та незвичними (поки що!) термiнами й iменами, асоцiацiями та алюзiями, -- й за вуха тебе потiм не вiдiрвати... Адже "Диомед", безперечно, смакуватиме вiдразу декiльком типам читачiв. Шанувальникi психологiчного письма не залишать поза увагою суперечливi та живi образи Дiомеда, Одiссея, Ахiлла, Агамемнона... Поцiновувачi гостросюжетної фантастики напевно будуть у захопленi вiд оригiнальної системи свiтобудови та захопливої фабули. Любителi лiтературної гри в "цитати без лапок" теж не залишаться ображеними.

Але є ще одна, чи не найбiльша перевага "Диомеда" над iншими подiбними творами. Роман Валентинова -- не просто чергова гра зi свiтами та персонажами, тут за старовинним антуражем поступово починаєш вбачати сьогодення. I не дрiб`язковiсть надуманих проблем, бiльшiсть з яких вигадана нами самими, але тi питання, якi є невiдривними вiд людини, бо пов`язанi з його природою. Влада людини над людиною -- чи є їй межа, i чим доводиться за неї платити -- й чи варто платити? Вiйна людини з людиною та людини з надлюдиною -- пiд стiнами Трої та у власнiй душi -- хто переможе? I -- якщо переможеш ти -- що робитимеш потiм зi своєю перемогою?!

Поколiння приречених, втрачене поколiння -- хлопчаки, яких доля закинула пiд Трою -- помирати. Залученi до кривавої банi хто чим: майбутньою славою героїв, багатством, мрiєю про владу, -- вони поступово починають усвiдомлювати, що справжня вiйна вiдрiзняється вiд тiєї, про яку спiвають аеди. Але й тi, хто, виживши, повертається додому, бачать, що тут усе змiнилося. I вони -- у тому числi. Звiдси й назви першого i другого томiв "Диомеда": "Я не вернусь", "Вернусь не я". Тi, хто колись вирушав до Трої, пiд нею й полягли, а повертаються... Хто? Чи -- що за iстоти?..

Власне, з усiх учасникiв Троянської вiйни один лише Одiссей, здається, повернувся насправдi. Але про це уже -- iнша книга, "Одиссей, сын Лаэрта" Г.Л. Олдi.

Iнколи вони повертаються...
Для Г.Л.Олдi (чи то пак, Дмитра Громова та Олега Ладиженського) книга про Одiссея -- це в чомусь i власне повернення. Повернення до роману "Герой должен быть один", присвяченому Геракловi, а точнiше його батьковi Амфiтрiону. До речi, за давньогрецькими джерелами, насправдi в родинi Амфiтрiона народилося два сини-близнюки: Алкiд та Iфiкл, -- от один iз них, зачатий Зевсом, i став Гераклом, а iнший...

Олдi, докладно вивчивши усi можливi давнi тексти, присвяченi цiй темi, написали у 1995 роцi свою iсторiю Геракла. Їм вдалося зобразити напрочуд логiчну систему свiтобудови, де знайшлося мiсце i богам-Олiмпiйцям, i їхнiм попередникам титанам, i героям (у первинному значеннi -- напiвбогам-напiвлюдям), i чудиськам... Будучи самостiйною книжкою, "Герой..." тим не менш залишав певне вiдчуття незакiнченостi -- й не дивно, оскiльки у планах авторiв було продовжити iсторiю Геракла. З часом плани змiнилися, а свiт давньої Грецiї у трактовцi Олдi знайшов своє вiдображення (i -- логiчне завершення?) через п`ять рокiв у двотомному романi "Одиссей, сын Лаэрта".

Як розповiдають самi Олдi, найнесподiванiшим для них виявився той факт, что їхнiй колега Андрiй Валентинов десь майже водночас iз ними розпочав роботу над "Диомедом". Досвiд спiвпрацi Олдi та Валентинов уже мають: у спiвавторствi ними написано романи "Нам здесь жить" та "Рубеж" (останнiй -- також разом iз подружжям Дяченкiв). Але цього разу, за словами письменникiв, вони майже не узгоджували один з одним спiльнi сюжетнi моменти, за вийнятком небагатьох епiзодiв -- i саме тому результат виявився для них трохи насподiваним. "Многие совпадения у нас самих вызвали легкую оторопь, -- зiзнаються вони. -- То, что получилось, это даже не одна книга в четырех томах, а нечто странное, плохо понятное самим авторам".

Читачевi, аби розiбратись у створеному (чи -- вiдтвореному?) авторами всесвiтi давньої Грецiї, теж доведеться "попрацювати головою", спiвставляючи, наче фрагменти такої собi словесної головоломки, причини та наслiдки вчинкiв героїв, слова вимовленi й не вимовленi тощо. Але, безперечно, подiбна гра лише робить цiкавiшим i без того привабливий, високохудожнiй гiпертекст романiв.

Втiм, можливо, декому "Одиссей" видасться надмiру переобтяженим внутрiшньою динамiкою за рахунок втрати динамiки зовнiшньої. Переживання та сумнiви головного героя авторам здавалися важливiшими за власне дiю на зразок формули: "помчав, перемiг, здобув, загубив". Та це й не означає, що усi два томи Одiссей, стоячи на верандi власного дому, рефлексуватиме через кiлькiсть вбитих ним ворогiв. Власне, iдея роману, наскiльки нам вдалося її зрозумiти, й полягає дещо в iншому.

Маємо визнати: Громову i Ладиженському вдалося зробити вкрай актуальний для сьогодення роман, використавши при цьому "декорацiї" аж нiяк не сучаснi. Роман, який, мабуть, найбiльш зрозумiлим буде для тих, хто пройшов Чечню чи Афганiстан. Роман, який яскраво вiдрiзняється вiд загального потоку сучасної фантастики, де "екшену" зазвичай придiляють виключну увагу, а голови, руки, ноги та iншi частини тiла буденно вiдрубають мiж снiданком та обiдом. "Одиссей" -- роман не про подiї, а про людину. В чомусь, вiн, можливо, навiть шкiдливий для сучасного читача, адже образ Одiссея, яким його змальовують фантасти з Харкова, здатен раз i назавжди перекреслити Одiссея гомерiвського. Ще й замислюватись почнеш: а як воно було чи хоча б могло бути насправдi, у тих клятих елiнiв? I чого це, дiйсно, стiльком чоловiкам забажалося полягти пiд Троєю? I навiщо дурнi троянцi потягли до себе в мiсто ту дерев`яну коняку?

Та й Рим, як на те пiшло, може не Ромул iз Ремом заснували?

...Але про це уже -- iнша книга, "Диомед, сын Тидея" А. Валентинова.