Андрей Шмалько

Лікар-вірмен проти Святого Агапіта

Вірмени були відомі на терені України ще з часів Київської Русі.(1) У "Києво-Печерському Патерику" збереглася історія, яка є цікавим свідоцтвом діяльності вірменської діаспори у Києві XI ст. Це розповідь про своєрідний "двобій" між відомим в той час лікарем-вірменом, ім`я якого, на жаль, невідоме, та Святим Агапітом , який теж займався регулярною лікарською практикою і мав призвисько "Лечец" (2). Не зважаючи на пафос, яким просякнутий "Патерик", епізод цей має місцями дещо кумедний присмак. Це є наслідок того, що автор розповіді про Святого Агапіта - такий собі "грішник Полікарп"(3) - був не тільки дуже пристрастним оповідачем, але й повним невігласом в лікарській справі. Логікою він теж себе не обтяжував. Метою автора було зовсім інше - показати читачам перевагу православ`я над іншими християнськими конфесіями. Але й скрізь агіографічну плутанину можно якщо не побачити, то відчути цікаві деталі цієї давньої історії.

А було все так.

Святий Агапіт (якщо, зрозуміло, вірити автору "Патерика") наслідував Антонія Великого, лікуючи хворих "от своєя яди: мняся тєм врачебноє зеліє подаваа, і тако здрави биваху молітвою єго". Метод своєрідний, але досить (якщо знов-таки вірити автору) дійсний. У той же час "бисть же во врємя сєго блаженного человєк нєкій, армєнін родом і вєрой, хитр же бє врачєванію, яко таков нє бє преже єго: іже толіко відєв болящєго, познаваше і повєдаше єму смєрть нарєк єму дєнь і час, -- нікако же ізмєняшеся слово єго, і сєго уже нікако же врачуєт" (4). Скоріш всього, ця "страшна" філіпіка означала тільки одне: досвічений лікар відмовлявся лікувати смертельно хворих. Хоч, зрозуміло, доведення до хворого такого "вироку" не відповідає сучасній лікарській етиці.

Одного разу лікар-вірмен відмовився лікувати одного з близьких до великого князя Всеволода людей, довівши хворого до повного розпачу "прерєк єму по осмі дьній смєрть". З цього ми можемо припустити, що вірмен був придворним лікарем великого князя. Але вирок суворого лікаря не був виконаний. Хворого принесли у Печерський монастир, Святий Агапіт дав йому "зелія, єжє сам ядаше" - і хворий одужав. "І промчєся о нєм слава по всєй зємлі той" (5).

Тут виявилося, що мудрий вірмен не тільки надто суворий до хворих, але і справжній злодій. Наступний хворий навмисно одержав порцію отрути ("смєртнаго зєлія"), після чого був посланий до монастиря - зрозуміло, щоб своєю смертю підірвати лікарський авторитет Святого. І знов не вийшло - Агапіт був напоготові з порцією "манастирскиа яди". Хворий, який "пав умрєт" перед Агапітом, видужав (6). Цікаво, що автор "Патерика" навіть не подумав про те, що лікар-вірмен міг послати безнадійного хворого до монастиря не для того, щоб вбити, а саме, щоб його урятувати! Він вже побачив, що Агапіт - теж добрий спеціаліст, тому і направив до нього пацієнта, якого сам не зміг вилікувати. Про "зєліє" і говорити смішно, бо від справжньої отрути навіть Святий не міг би допомогти. Але автор на цьому не зупиняється. В бій з Агапітом вступають інші вірмени, "єдіновєрнікі" лікаря.

Тож ми бачимо, що в Києві діяла досить впливова вірменська діаспора. Про неї згадується також в інших документах цього часу: в листах печерського ігумена Феодосія до князя Ізяслава та ігумена Никифора до князя Ярослава. (7). З точки зору автора Патерика, земляки лікаря -- теж злодії. Маючи доступ у Печерський монастир (цікава деталь!), вони дали Агапіту "смєртоносного зелія". Зрозуміло, нічого не вийшло, Святий випив його "бєз пакості, нічто же зла пострадав" (8).

Що тут сказати? Скоріш за все автор "Патерика", бажаючи принизити Агапітова "конкурента", свідомо все переплутав. Святий Агапіт, як ми побачимо далі, тяжко хворів. Чи не звернувся він по допомогу до своїх колег-вірмен? Ті принесли "зеліє", яке справді не зашкодило, а допомогло. На користь цього говорить те, що у подальшому сам Агапіт ніколи не звинувачує лікаря-вірмена та його колег у спробі замаху на своє життя, а, напроти, кличе конкурента до себе .

Через деякий час ми бачимо вірменського лікаря вже у Чернігові, де він лікує князя Володимира Мономаха. Князь тяжко хворів. "І прілєжаша єму армєнін, врачуя єго, и нічто же успє, но пачє нєдуг биваше болій". На допомогу прийшов Агапіт, який послав до князя "зєліє от своєя яди. І єгда же князь вкусі зеліа, і ту абіє здрав бисть." (9).

Тож своєрідна співпраця між двома лікарями продовжувалася. Через деякий час вже вірмену довелся прийти на допомогу важко хворому Святому. Зрозуміло, автор "Патерика" не міг не закинути вірмену, що він замість лікування прорік Агапіту, що той помре через три дні. Цікавою є відповідь Святого. Він був згодний з діагнозом, але наполягав, що проживе не менше трьох місяців. Під час перебування в монастирі обидва лікарі провели загальний "консиліум", коли до них принесли якогось хворого з Київа. Агапіт показав колезі своє "зєліє". Той розсудив, що "нєсть сє от нашіх зєлій, но мню, яко сє от Александріа прєносят". Автор кепкує з цієї відповіді, але суть її зрозуміла. Обидва лікарі були учнями різних "шкіл" (чи не був Агапіт і справді учнєм лікарів-арабів?), тому їх ліки та методи лікування виглядали надто різними.

Під кінець зустрічі обидва лікарі (якщо знов-таки вірити автору) посварилися, бо Агапіт дізнався, що його гість не православний. Це, м`яко кажучи, дивно. Невже Святий за багато років знайомства, навіть і заочного, не дізнався, ким є його "конкурент"? Недарма це так здивувало вірмена: "Нє слишал лі єсі мєнє, яко армянін єсмь?" Якщо свара й мала місце, то лише в звя`зку з тим, що Агапіт "ізболєл вєльмі, яко не мощі єму ні двігнуті собою" (10). Хвора людина іноді дуже дратівлива.

Кінець цієї історії досить повчальний. Агапіт помер, як він і пророкував, через три місяці, а лікар-вірмен прийняв постриг у Печерській Лаврі і "ту жівот свой сконча в добрє ісповєданії" (11). Фактично вірмен зайняв місце монастирського лікаря, яке стало вільним після смерті Агапіта. Автор пояснює це тим, що вірмен був у відчаї, бо помилився в діагнозі відносно часу смерті Святого. Але й в цьому випадку монастир багато виграв, бо придбав собі першокласного спеціаліста. Можна також припустити, що вірмен, який багато років прожив на Русі, настільки вже відчував себе "місцевим", що зважився на те, щоб змінити віру батьків і остаточно зріднитися з тими, кого він лікував та рятував від смерті. А може, і справді Святий Агапіт, помираючи, умовив свого колегу-конкурента зайняти його місце? Чи не тому вони сварилися?

Багато дечого в тексті "Патерика" викликає великі сумніви. Насамперед це відкрита ворожнеча між православними та християнами-вірменами. Скоріш за все "грішник Полікарп" (або єпіскоп Симон, який розповів йому цю історію) переніс обставини часів написання "слова" (середина XIII ст.) на давньокиївську добу. Не дуже логічним виглядає й "злодійство" лікаря-вірмена та його земляків. Чи могли терпіти таких злодіїв добрі кияни на протязі багатьох років? Але навіть в цьому вигляді розповідь "Патерика" підтверджує як існування вірменської діаспори у Київській Русі XI ст., так і те, що деякі вірмени мали досить помітний вплив на київське життя того часу. На жаль, в інших джерелах відсутні більш докладні відомості про видатного лікаря-вірмена, який служив князям Всеволоду та Володимиру Мономаху і був колегою (одночасно -- конкурентом) іншого славетного лікаря того часу - Святого Агапіта.
Коментар:

  1. Про вірменську діаспору в Київській Русі: Грушевський М. С. Історія України-Руси. Т. ІІ. -- К., 1992, С. 274; Т. V. -- К., 1994, С. 251-253.
  2. Киево-Печерский Патерик (Подготовка текста и комментарии Дмитриева Л. А.) // Памятники литератури Древней Руси: XII век. - М., 1980. -- С. 413-627. Текст друкується за списком 1554 р. в другій Кассіянівській редакції по виданню Д. І. Абрамовича (Абрамович Д. І. Києво-Печерський патерик. -- К., 1931). Церковнослов`янський текст подано у сучасній українській транскрипції.
  3. Там же, С. 528. В деяких редакціях Патерика розповідь про Св. Агапіта ("О святєм і блаженєм Агапітє, безмєздном врачи. Слово 27") входить до складу послання Полікарпа до архімадріта Акіндіна, яке, можливо, було складено 1232 р. (Абрамович Д. І. Києво-Печерський патерик, С. 223, прим. 144, 148.)
  4. Киево-Печерский Патерик, С. 524. Лікар-вірмен служив великому князю Всеволоду Ярославичу (правив з 1078 по 1093 рр.), а потім Володимиру Всеволодовичу Мономаху, коли той княжив у Чернігові (1078 --1094 рр). Таким чином, він міг бути придворним лікарем саме в цей час.
  5. Там же.
  6. Там же.
  7. Грушевський М. С. Історія України-Руси. Т. ІІ, С. 274.
  8. Там же.
  9. Там же.
  10. Там же, С. 526-528.
  11. Там же, С. 528.